Перше українське тисячоліття Криму

В січні місяці кожного року мешканці Кримського півострова відзначають день, коли постановою Верховної Ради Української РСР було офіційно відновлено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (КАРСР, згодом Автономна Республіка Крим, АРК). Це відбулося 20 січня 1991 року. Перед тим було 37 років історії Кримської області УРСР, 170 років російської історії Криму та майже

півтисячоліття історії Кримського ханства. А ще перед тим була тривала і цікава українська історія Криму, яка свідчить про те, що іноді речі повертаються на власні кола. Історія українського Криму починається щонайменше тисячу років тому, коли було засноване Тмутараканське князівство.

В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство унікальне для історії Київської Русі, бо, відірване на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало абсолютну лояльність до метрополії – Києва та Чернігова – попри пересування між Тмутараканню і Києвом багато чисельних орд іноетнічних кочовиків. У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Більша його частина знаходилася на Керченському та Таманському півостровах, з частковим поширенням на території степового і гірського Криму.

Першим відомим історії князем Тмутаракані був син Великого Київського князя Володимира Великого Мстислав (княжив у Тмутаракані в 988 – 1022 роках.) Перед тим його дід, Святослав Ігорович Великий, розбивши, у 965 році, Хазарський каганат завоював Керченський і Таманський півострови, а батько Володимир Святославович захопив візантійський Херсонес (нині на його місці розташований Севастопіль). В Київській Русі це місто звалося Корсунь. Володимир взяв його облогою, перекривши постачання води до міста, а потім, згідно з літописом, сказав Візантійським імператорам (тоді їх було одразу двоє): «Ось я взяв ваше славне місто. Чув я, що маєте сестру, дівчину. Якщо не віддасте за мене заміж, то зроблю вашій столиці те саме, що і цьому місту зробив». Володимир охрестився у Корсуні та, на відміну від більшості завойовників, не руйнував, а будував. Він збудував в Корсуні церкву святого Івана Предтечі на горі, що її звели мешканці міста під час облоги, палати для себе (на випадок, якщо доведеться повернутися) та привіз у Київ трофеї – двох мідяних ідолів, а також чотирьох мідяних коней, які стояли біля Десятинної церкви аж до монголо-татарської навали. Тож, усе закінчилося взаємною вигодою – імператори обміняли на царівну своє ж власне місто. Стерегтися від, як пише літопис, «підступних греків», Київський князь залишив свого дев‘ятого сина Мстислава. З 1060 - х років у Тмутаракані княжили нащадки сина Ярослава Мудрого Чернигівського князя Святослава. На відомому зображені родини Київського князя Святослава в «Ізборнику Святослава» майбутні тмутараканські князі стоять у нього за спиною. Крім того, в Тмутаракані врядував онук Ярослава Мудрого Ростислав, та його діти, засновники династії Галицьких князів, нащадки якої врядували в Галичині аж до середини XIV століття.

Князя Ростислава у 1066 році отруїв херсонеський грек (глава місцевої адміністрації). Ростислав брав данину в черкесів і в інших землях, так що, як пише літопис, «греки убоялись його»: «Одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав [грек]: «Княже! Хочу я за тебе пити!» Він тоді, випивши половину келиха, половину дав князеві пити; притиснувши пальцем той келих — бо мав він під нігтем смертну отруту — прирікши князя на смерть через вісім діб». Як пише літопис, підступний грек, приїхавши до Корсуня, вихвалявся тим, що отруїв Тмутараканського князя, але місцеве населення від того не зраділо й забило його камінням. Деякі українські історики читають у назві Тмутаракань „тьму кінних таврів”. Популярнішим є виведення слова Тмутаракань зі скитської та сарматської мов як "туман" – загін у десять тисяч чоловік, і "тархан" – вождь. Таматарха згадується у візантійських джерелах по відношенню до території Тмутаракані починаючи вже з VIII століття. Етнічним ґрунтом Тмутараканського князівства, вочевидь, було змішане сармато-слов‘янське населення Керченського півострова.

Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960 - х роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскітами” і „скітами”) та вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці Х століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити. Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: "Рос", "Росія", "Рософар", "Россо" (Тендрівська коса), "Россіка" (поблизу сучасної Євпаторії) та інші. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, ще у IV-VI століттях, коли жадібних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось – Росава – Роставиця – Родня. Сьогодні найпоширеніша версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксоланів, яке згодом повністю розчинилося серед слов‘ян. Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття. Таким чином, давня Київська та Чернигівська історія Криму тривала щонайменше два століття, тобто більше, ніж, нещодавня російська.

Почавшись тисячу років тому, українська історія Криму триває!