Епоха середніх держав: Нова геополітична реальність

Багато експертів та аналітиків просувають тезу про те, що світ вступив в епоху протистояння двох полюсів – США та Китаю, і що решті країн волею та неволею доведеться зайняти чийсь бік.

Однак насправді справи не зовсім так, а точніше зовсім не так, як бачать його ці експерти.

Під поверхнею протистояння двох держав набирають чинності так званні середні держави — держави, які відмовляються бути пішаками у глобальній грі та дедалі активніше формують власні правила.

Цей матеріал присвячений феномену середніх держав, їхньої ролі у багатополярному світі та викликам, які вони створюють для глобального порядку.

Середні держави: Хто вони?

Середні держави — це держави, які мають достатню економічну, військову та дипломатичну міць, щоб впливати на події у своєму регіоні та обмежувати втручання наддержав.

Їх сила випливає з різних джерел: для Індії це демографічний та економічний потенціал, для Саудівської Аравії — нафтові ресурси, для Туреччини — стратегічне розташування та оборонна промисловість.

За оцінками аналітиків, сьогодні до цього «клубу» входять 17 країн, включаючи Туреччину, Індію, Бразилію, Саудівську Аравію, Іран, ОАЕ, Індонезію та інші. Їх поєднує прагнення, як висловився болгарський політолог Іван Крастєв, «бути за столом, а не в меню».

Концепція середньої держави сягає корінням у XV століття, коли італійський мислитель Джованні Ботеро описував держави, здатні зберігати незалежність в оточенні великих імперій. Сьогодні визначення середньої держави еволюціонувало.

Окрім традиційних показників, таких як ВВП чи військова міць, ключовим чинником стала амбіція — свідома воля держави впливати на регіональні та глобальні процеси.

Як зазначив колишній посол Індонезії Діно Патті Джалал, середня держава визначається трьома елементами: розміром (територія чи стратегічне становище), вагою (економічний, військовий та дипломатичний потенціал) та амбіціями. Саме дії, а не лише потенціал роблять країну середньою державою.

Геополітичний маятник: Туреччина та ОАЕ

Туреччина є яскравим прикладом середньої держави, яка використовує своє географічне положення та військові можливості для проведення амбітної зовнішньої політики. Розташована на стику Європи та Азії, з населенням 85 мільйонів і другою за чисельністю армією в НАТО, Анкара прагне регіонального домінування.

Туреччина активно втручається у конфлікти у Сирії, Лівії та Іраку, підтримує Азербайджан у Нагірному Карабаху та просуває ідею пантюркізму в Центральній Азії.

Балансуючи між США, росією та Китаєм, Туреччина закуповує російські системи С-400, постачає зброю Україні та позиціонує себе як посередник у конфліктах, демонструючи класичну поведінку «геополітичного маятника».

Об'єднані Арабські Емірати, навпаки, є «кишеньковою середньою державою». Незважаючи на скромне корінне населення (близько 1 мільйона осіб), ОАЕ компенсують це стратегічним розташуванням біля Ормузької протоки, нафтовими доходами та амбітною зовнішньою політикою.

Їх армія, прозвана «маленькою Спартою», і оборонна промисловість, що швидко розвивається, посилюють вплив країни. ОАЕ підтримують китайську ініціативу «Один пояс, один шлях», одночасно беручи участь в американському проекті IMEC та розвиваючи торгівлю з росією, незважаючи на західні санкції.

Через логістичний гігант DP World Емірати контролюють ключові вузли світової торгівлі, проеціюючи вплив від Судану до Сомалі.

росія: Середня держава мимоволі

Історія росії - це приклад падіння з вищого ешелону до категорії середніх держав. Після розпаду СРСР 1991 року економічний колапс, втрата контролю над пострадянським простором та поразка у Першій російсько-чеченській війні позбавили москву статусу наддержави.

Незважаючи на ядерний арсенал і місце в Раді Безпеки ООН, росія 1990-х була не здатна проектувати силу навіть у своєму найближчому оточенні. З приходом путіна розпочався повільний процес відновлення: централізація влади, використання енергоресурсів як геополітичної зброї та військові кампанії у Чечні, Грузії та Україні.

Однак повномасштабне вторгнення в Україну в 2022 році, задумане як крок до повернення статусу наддержави, спричинило невдачу. росія залишається в пастці середньої держави, і її нездатність здобути повну перемогу в Україні може закріпити цей статус назавжди.

Польща: Потенціал без амбіцій

Польща є контрастним випадком. Після падіння комунізму країна пережила економічний та політичний ренесанс, ставши однією з найуспішніших економік Європи. Її ВВП зріс у 14 разів, а після 2022 року Польща зміцнила свої позиції як ключовий гравець на східному фланзі НАТО та логістичний хаб для України.

Проте Варшаві не вистачає стратегічної автономії та згуртованої політичної еліти, аби претендувати на статус середньої держави.

Зовнішня політика Польщі залишається реактивною, орієнтованою на виконання стратегій США та Західної Європи, а внутрішня поляризація гальмує амбітні проекти. Якщо Польща не зможе подолати ці обмеження, її «золоте століття» ризикує залишитися коротким епізодом.

Північ проти Півдня: Стабілізатори та ревізіоністи

Середні держави поділяються на два табори: «північний» та «південний». Північні держави - Канада, Австралія, Японія, Південна Корея, Німеччина, Франція та Великобританія - це стабільні демократії, інтегровані в західні структури. Вони виступають стабілізаторами ліберального порядку, просуваючи дипломатію та багатосторонність.

Південні держави - Туреччина, Індія, Бразилія, Саудівська Аравія, Іран, Індонезія - часто мають постколоніальне минуле і прагнуть зруйнувати існуючий порядок, який вважають несправедливим. Їх ревізіонізм проявляється у конкуренції за регіональний вплив, як, наприклад, у суперництві Саудівської Аравії та ОАЕ за домінування на Близькому Сході та в Африці.

Майбутнє багатополярного світу

Підйом середніх держав - частина глобального процесу, який сінгапурський учений Кішор Махбубані називає "великим зближенням" - наздоганяючим розвитком решти світу по відношенню до Заходу.

Суперництво США та Китаю служить каталізатором, дозволяючи середнім державам балансувати між двома полюсами, одержуючи вигоду без однозначного вибору сторони. Цей процес робить світ хаотично багатополярним, де вплив розподіляється між безліччю гравців, а глобальна політика перетворюється на складну мережу інтересів.

Проте амбіції середніх держав мають ризики. Їхній ревізіонізм вже призводить до конфліктів — від інтервенцій Туреччини до дій Ізраїлю на Близькому Сході. Конкуренція між самими середніми державами, як у Саудівській Аравії та ОАЕ, також може дестабілізувати регіони.

Питання в тому, чи стануть середні держави архітекторами нового стабільного порядку, чи їх дії призведуть до хаосу та нескінченних регіональних конфліктів.

Висновок: Вічна гра за панування

Епоха середніх держав уже настала. Їх підйом змінює правила глобальної політики, роблячи світ менш передбачуваним, але динамічнішим. Однак їхній успіх залежить від здатності знаходити баланс між амбіціями та відповідальністю.

Сьогоднішні ревізіоністи з півдня завтра можуть стати захисниками нового статус-кво, як це часто відбувалося в історії. Можливо, суть геополітики полягає не у досягненні остаточного балансу, а у вічній зміні ролей у боротьбі за вплив.

Одне зрозуміло: світ більше, ніж дві наддержави, і середні держави мають намір зайняти своє місце на глобальній шахівниці.