Хвилина мовчання: згадаймо льотчика Олександра Жиброва

Підполковник загинув у перший день повномасштабної війни

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Жиброва.

Про загиблих, які не отримали всенародного визнання в цій страшній війні, зазвичай мало згадують. Але історії багатьох невідомих широкому загалу військових заслуговують на те, щоб написати про них розповідь, повість, навіть роман. Або – вірші, як це робив льотчик Олександр Жибров із Миколаєва.

Щоправда, його вірші – лише дружині, це їхнє особисте. Сьогодні мегабайти його романтичних рим зберігаються на домашньому комп'ютері. Іноді потай від дочки його дружина Оксана перечитує ніжні рядки, присвячені лише їй однієї. І притискає до грудей м'яку іграшку – кошеня, яке Сашко колись подарував їй на їхню першу спільну дату – місяць стосунків.

Підполковник Олександр Олександрович Жибров із Миколаєва мріяв небом, жив ним. За штурвалом – з 1998 року, обіймав посаду командира ескадрильї 299-ї штурмової бригади авіації. Навчав молодих льотчиків – і добре вчив, судячи з відгуків.

24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабного вторгнення, літак 42-річного підполковника Жиброва був у небі над Херсонщиною, яку атакувала російська армія. Пілот знищив одну з механізованих колон росіян, але його літак зазнав вогневого ураження, можливості катапультуватися пілот не мав. Штурмовик захисника впав на скупчення ворожої техніки.

Олександр на своєму СУ-25 з бортовим номером 19, поблизу смт Чаплинки на Херсонщині, встиг скинути бомби на колону ворожої понтонної техніки, що прямувала з Криму до Херсону

Олександр Жибров народився у місті Балхаш у Казахстані, де служив його батько. Згодом родина переїхала до Кропивницького. Батько, Олександр Володимирович – військовий льотчик, полковник, викладач Льотної академії НАУ. Обидва діди, дядько – військові льотчики.

Після закінчення школи Олександр продовжив сімейну традицію та вступив до Харківського інституту льотчиків Військово-Повітряних Сил України. У 2008 році отримав другу вищу освіту в Київському національному університеті внутрішніх справ.

Олександр Жибров з дружиною Оксаною будували плани на майбутнє. Мріяли про те, як повезуть 13-річну доньку до Парижа, як через кілька років видадуть її заміж, як разом постаріють... Ніхто особливо не думав і не говорив про війну – вона й так незримо була присутня в житті сім'ї військовослужбовця вже вісім років. Постійні ротації, рідкі зустрічі...

Про те, що щось трапилося, жінці думати не хотілося. Олександр – досвідчений пілот. Неодноразово літав у зону бойових дій. Та й взагалі вильоти – звичайна справа для нього.

Але ні ввечері, ні наступного дня зв'язок із чоловіком так і не з'явився. Оксана почала обережно питати у спільних знайомих. Усі відмовчувалися, відводячи очі… Або не знали, або – не могли взяти на себе сміливість повідомити трагічну звістку.

Тоді, у перші дні було відомо лише одне – Су-25 з бортовим номером 19, яким керував підполковник Олександр Жибров, не повернувся на аеродром. І повідомлення від пілота другого літака – штурмовик підполковника збили.

Чи живий він? У полоні? Цього ніхто не знав. Майже три тижні до появи в інтернеті відео про те, що місцеві жителі у Чаплинці Херсонської області знайшли та поховали українського льотчика, яке з'явилося у середині березня, родина сподівалася, що Олександру вдалося вижити.

У день смерті захисника, полковник у відставці Олександр Володимирович Жибров, льотчик (батько загиблого), займався вдома звичайними повсякденними справами. Знав – син на вильоті. Раптом почув низький гул – літак пролетів над його будинком, щось тьохнуло всередині, і він поспішив на свій рідний аеродром. Сюди ж мусив повернутися з вильоту Олександр.

26 лютого Олександр Володимирович нарешті наважився сказати про це невістці. Пізніше знайшлися свідки, з'явилися фотографії в інтернеті, потім – відео на російських ресурсах про знищення українського штурмовика, який розбомбив їхню колону, яка йшла з Криму. Спалену колону російської техніки на дорозі у районі Чаплинки сфотографували співробітники Червоного Хреста. Борт вразили якраз над його ціллю – літак упав прямо на колону.

«Щодо геройства не пишіть, – наполягає тато загиблого пілота. – Це не героїчний вчинок. Це робота військового льотчика. Ніхто з льотчиків не думає про героїзм, ми – не про це. Є така стара приказка: якщо льотчик думає, що робить героїчний вчинок, йому не треба літати. І ми це геройством не вважали – я літав в Афганістані. Пілоти роблять свою справу, те, на що вони вчилися і на що покликані. Чудово розуміють ризик, штурмова авіація, гвинтокрили – найнебезпечніші, бо малі висоти, все стріляє по них».

«Вони всі герої, хто воює зараз, – не погоджується його невістка. – Він віддав своє життя за нас. І мені дуже хочеться, щоб про нього пам'ятали, адже поки жива пам'ять про людину – жива і людина. Вони роблять набагато більше, ніж будь-хто інший – вони жертвують собою заради того, щоб ми з вами могли отак розмовляти зараз, мати дні, роки мирного життя. Вони борються за це і віддають своє життя, захищаючи нас та захищаючи свою країну».

Долучаємося до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх, хто воював, усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.