Tри помпезних візити московського патріарха Кіріла в Україну протягом одного року відбивають, безумовно, не лише його увагу до української православної пастви, котра, якщо йдеться про практикуючих вірних, за деякими даними чисельніша від пастви власне російської. Вони відбивають також увагу московського істеблішменту до України, тобто типологічно є тим самим явищем, що й участь московських політтехнологів в українських виборах, хамські торішні послання президента Медвєдєва Ющенку, брудна антиукраїнська пропаґанда в російських мас-медіях та активізація платної і безплатної російської аґентури в самій Україні.

Російська православна церква на чолі з Кірілом Ґундяєвим – така ж частина імперського істеблішменту, як і ФСБ, ҐРУ, ОРТ, Russia Today, Iнститут СНД на чолі з Затуліним, путін-юґендські «Наши», ЛДПР Жиріновського і багато чого іншого. Вся естетика патріарших візитів була суто пропаґандистською, а риторика – провокативною, – від погроз і прокльонів на адресу «розкольників», до яких він зараховує всіх українців, котрі не приймають його ефесбешного пастирства (а це щонайменше половина населення), до химерного, як на духовну особу, заклику підтримати євразійську економічну інтеґрацію та об’єднати свої валютно-фінансові системи.

Виглядає, що РПЦ, як і ФСБ, як і ОРТ, як і Інститут Затуліна, отримала від уряду Януковича карт-бланш на діяльність в Україні, що, власне кажучим, є єдиним новим аспектом у традиційно українофобській діяльності усіх цих організацій.

Дехто пояснює це особистим наверненням Януковича у московське православ’я і, відповідно, ледь не гіпнотичною владою, яку буцімто отримали над ним московські попи – щось у стилі незабутнього Грішкі Распутіна над царицею чи якого-небудь сьогоднішнього Аделаджі над Черновецьким. Важко однак уявити собі, щоб весь український уряд потрапив раптом під гіпнотичну владу такого собі московсько-православного «Білого Братства» чи іншої тоталітарної секти з претензіями на «канонічність».

Логічніше припустити, що сам цей уряд не зовсім (або й зовсім не) український. Він, за його власним самоозначенням, – «укрáинский». Фонетично відмінність виглядає дрібною, і це багатьох ошукує. Бо насправді відмінність настільки ж велика, як між Руссю й Росією. Чи між Британією й Бретанню. Чи, скажімо, між чорними південноафриканцями й білими. Вони можуть називати себе подібно, проте це цілком різні народи, з різними ідентичностями, мовами і культурами, а головне – з різними цінностями й геополітичними орієнтаціями, символами та героями, з абсолютно відмінними уявленнями про власне минуле й майбутнє, про довколишній світ і одне про одного.

Українці формувалися від ХІХ століття зусиллями інтеліґенції як типовий східноєвропейський народ – на основі автохтонного, переважного селянського, населення. «Укрáинцы» тим часом формувалися як певна імперська група без жодного наміру стати окремим народом і навіть без видимого бажання називатись «укрáинцами» – принаймні до більшовицького експерименту зі створення «суверенних республік» та запровадження п’ятої графи. Ця група формувалася на основі колонізаторів-колоністів, що осідали з кінця XVIII століття переважно в містах, та з асимільованих автохтонів, які, урбанізуючись, приймали мову й культуру колонізаторів, включно з їхнім зневажливим поглядом на тих аборигенів, котрі ще не встигли асимілюватися («колхоз», «жлобы», «рагули», «быки», «кугуты» – далеко не повний перелік відповідної інтернаціоналістської термінології), та відвертою ненавистю до тих аборигенів, котрі асимілюватися принципово не хотіли («националисты», «бандеры», «мазепинцы», «петлюры недобитые» – тут перелік братерської термінології теж розлогий). Звичайно, й серед колоністів та їхніх нащадків не бракувало чесних людей, які ставали на бік тубільців (як у класичному американському вестерні «Танці з вовками»). Проте загальна тенденція була протилежною, бо ж забезпечувалася незрівнянно потужнішим імперським ресурсом.

Отож, «укрáинцами» колоністів зробила УССР, проте ця ідентичність залишалася для них суто реґіональною – в рамках загальносовєтської. Натомість окремим народом їх зробив розпад СССР і випадково отримана незалежність. Тобто для «укрáинцев», на відміну від українців, незалежність була справді цілком випадковою – вони ніколи про неї й не мріяли і, тим більш, за неї не боролися, – скоріш навпаки. А проте саме вони найповніш скористалися політичними та економічними благами від цілком несподіваної «нєзалєжнасті». Вони успадкували величезну й доволі багату країну, якою правили й перед тим, але в якій тепер змогли вже утвердитися не просто як московські холопи, а як правдиві суверени.

Компроміс креолів-«укрáинцев» з аборигенами-українцями був потрібен великою мірою саме для леґітимізації цієї новоздобутої ролі – як на міжнародній арені, так і на внутрішній, та для маскування переважно креольського характеру нової держави і панівного становища в ній креольських еліт, особливо в найголовнішій для них галузі – економічній. Звідси – певні поступки та концесії для аборигенів, зокрема в малоприбутковій гуманітарній сфері. Завдяки цьому протягом майже двох десятиліть в Україні існувала своєрідна (неформальна, неінституціалізована) рівновага між двома групами – креольською та аборигенною («укрáинцами» та українцями), за якої фактичне домінування одних зрівноважувалося символічним домінуванням других.

Державний (парламентський) переворот у березні цього року поклав край тій хиткій рівновазі й однозначно поставив Україну перед білоруським сценарієм: утвердження за креолами не лише фактичного, а й символічного домінування та, відповідно, всебічна марґіналізація аборигенів. З одного боку, це реалізується через дискредитацію та деінституціалізацію українських символів (включно з мовою) та утвердження натомість совєтських (або російсько-імперських, бо ж власних символів «укрáинцы» не мають). А з іншого боку, марґіналізація аборигенів відбувається як на дикурсивному рівні (в дусі Табачникових пасквілів на «галичан» чи Кірілових анафем «розкольникам»), так і на рівні інституційному (звільнення «нелояльних» ректорів, переформування чи перепідпорядкування недостатньо контрольованих інституцій, планомірна кадрова зачистка по всьому інституційному полю).

Ця політика по-своєму логічна, оскільки збереження попередньої рівноваги між двома групами є справою досить марудною. До того ж, як показала Помаранчева революція, завжди є ризик порушення рівноваги у протилежний бік, особливо коли та рівновага належно не інституціалізована. (Для її інституціалізації потрібна була б правова держава, однак у цьому сьогоднішня влада ще менш зацікавлена, як попередня). Натомість креолізація (русифікація-совєтизація) України обіцяє мовно-культурну і всяку іншу гомогенізацію краю, вкрай бажану для кожного уряду, особливо авторитарного. А головне – вона руйнує ідентичність аборигенів і тим самим ослаблює електоральну базу політичних опонентів, зорієнтованих на Європу та ліберальну демократію західного зразка.

Тому візити Кіріла Ґундяєва в Україну будуть частішати – аж до його ймовірного переселення з усім ефесбешним кодлом до Києва. А нагінки на «розкольників» цілком можуть увінчатися забороною усіх інших церков, крім єдино правильної та істинно православної. Приклад Росії та Білорусі, схоже, засліплює очі сьогоднішнім «укрáинским» урядовцям, які до того ж із іншими прикладами, внаслідок своєї совкової провінційності, досить мало обізнані. Отож, варто було б їм приглянутися до досвіду білих колеґ із Півенної Африки. А ще краще – до Ольстеру та Країни Басків, де тамтешні колоністи здобули куди чисельнішу перевагу на аборигенами, ніж у нас, проте остаточно вирішити тубільне питання так і не спромоглися.

Не вирішать вони його, гадаю, й у Білорусі, а тим більш – в Україні. Попри всі молитви Кіріла й усі зусилля ПР-КПУ-РПЦ-ҐРУ та інших коаліціянтів.