Інфо Online
Главная : Гостевая книга : Статьи : Фотогалерея : Поиск                            162950                          Портал Інфо Online існує — 10 років, 3 міс. та 22 д.
  Верхний блок
[<<<]  Статьи / Історія / Озброєння учасників Другого Зимового походу

Озброєння учасників Другого Зимового походу

Опубликована: 23.03.2013 Просмотров: 3301 Комментарий: 0 Оценка: (2)

В історії Української революції і визвольних змагань 1917-1921 рр. є пам’ятна подія, яка підвела трагічну риску під українськими визвольними змаганнями: розстріл 359-ти українських старшин і козаків наприкінці листопада 1921 р. біля с. Базар на Житомирщині як наслідок невдачі Другого Зимового походу. Події Листопадового рейду Повстанської армії 1921 р. під командуванням генерал-хорунжого Ю. Тютюнника в радянську Україну знайшли певне відображення в історичній літературі як в еміграції, так і в сучасній Україні. Оприлюднено чимало спогадів учасників рейду, документальних джерел, пов’язаних з цією подією.

Однак час від часу з’являються нові документи, які доповнюють наявну інформацію про другий Зимовий похід 1921р., слугують більш глибокому ознайомленню з ходом тих подій.

Загалом перебіг Другого Зимового походу 1921 р. добре відомий: він закінчився поразкою і відступом повстанців. 17 листопада 1921 р. біля с. Малі Миньки на Житомирщині більш як тисяча вояків Волинської групи зі складу Повстанської армії під командуванням Ю. Тютюнника були оточені трьома тисячами червоної кінноти Г. Котовського. За даними радянської сторони, в бою було знищено понад 400 повстанців, захоплено в полон 537 осіб. Зуміли уникнути загибелі й пробилися на польську територію 120 вояків. Перед надзвичайною п’ятіркою, складеною з командирів КВО і співробітників Київської губернської надзвичайної комісії (російська абревіатура – ВЧК), постало 443 чоловіки з числа захоплених українських повстанців. До страти було засуджено 359 чоловік (за іншими даними – 360). Згідно з деякою інформацією, у списку Надзвичайної п’ятірки під № 360 значився полковник В. Раввич-Каменський, який  у листі від 23 лютого 1942 р. до генерал-хорунжого В. Петріва писав, що він утік з-під охорони і перший з’явився в табір Щепіорно (Польща), де й повідомив про розстріл 359-ти повстанців [1].

Нам хотілося б торкнутися проблеми озброєння Волинської групи армії УНР, а саме Шостої Січової Стрілецької Дивізії. Важливим також є звернення до питання озброєння 9-ї Кримської кавалерійської дивізії Котовського.

Повстанці Волинської групи отримали зброю 1-го листопада 1921 р. в с. Кам’янка біля містечка Костопіль, поблизу радянсько-польського кордону. Оскільки польський уряд офіційно заперечував свою участь у підготовці вторгнення на територію УРСР, повстанці «захопили» вагон на станції Моквин, а їх командир видав польському поручику, начальникові караулу, розписку на «захоплену» зброю. У числі переданої таким чином зброї джерела вказують 500 шабель і 300 списів – по табелю озброєнь на цілий кавалерійський полк тодішньої польської армії [3].

Оскільки зброї на всіх не вистачало, її розділили як могли: кому гвинтівку. Кому шаблю, кому спис. Для кадрів «кінного полку» - 45 старшин – офіцерів, 30 підстаршин – унтер-офіцерів і 25 козаків – рядових заступник командира полку сотник Василь Падалка отримав 20 гвинтівок російського зразка, 40 списів і 25 шабель. При чому, як пише в своїх спогадах сам сотник, шаблі і списи були іржаві. Коней і сідла на 27 чоловік повстанці захопили вже на посту польської жандармерії в с. Боровому кілометрах у п’яти від кордону. Якщо судити по доповіді полковника армії УНР Юрія Отмарштейна, вихованця Пажеського корпусу, капітана російського Генерального штабу, а в Другому Зимовому поході – начальника штабу Повстанської армії, на руки було роздано не всю холодну зброю. Із 155 офіцерів і чиновників та 645 унтер-офіцерів й рядових, озброєних гвинтівками було 56%. Кінних розвідників нараховувалося 32 людини. Решту холодної зброї везли в обозі. Озброєння повстанців ілюструє приклад окремого загону сотника Падалки. Так, на 17 чоловік було видано 7 гвинтівок, 5 шабель, 5 списів, 20 ручних гранат, 30 піроксилінових шашок [3].
Вранці 4-го листопада Волинська група 

перейшла кордон біля с. Нетреби. Згідно спогадів сотника Гриця (Григорія) Рогозного, цей перехід був страшним видовищем: босі, в лахмітті козаки стрибали по снігу, тримаючи в руках спис-піку, або притримуючи важку німецьку шаблю, що бовталася під ногами. Інші тримали в замерзлих руках гвинтівки, серед яких було багато «обрізанів» або навіть гвинтівок без затворів.

Партизансько-підпільному рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії та загони чекістів. На липень 1921 р. у безпосередній близькості до польського кордону розташовувалось 126 000 багнетів і 22 000 шабель. Кордонна охорона складала 15 000 багнетів і 1 000 шабель.

Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з уславленими воєначальниками – М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком. Міністерство закордонних справ УНР у донесенні-огляді Головному Отаманові від 10 вересня 1921 р. інформувало: «Починаючи з середини серпня, большевицьке командування підводить безпосередньо під кордон (на відтинок Проскурів – Камянець – Могилів – Ямпіль – Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших різних допомагаючих родів військ… Большевицьке командування до бувшої раніше на Правобережжі в певному стратегічному угрупуванні Червоної армії підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу» [3].

За даними розвідки ППШ (партизансько-повстанський штаб), у серпні 1921 р. в УРСР дислокувалося щонайменше 14 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії, окрема прикордонна дивізія Київського військового округу (3 бригади), окремі технічні частини, авіа підрозділи, 23 бронепотяги тощо. Свої збройні формування мали органи внутрішніх справ і держбезпеки. Нарощуючи потужність ударів по повстансько-підпільному руху, вони нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи в містах. На початку осені більшість повстанських формувань було ліквідовано. Переважною їх формою стали невеликі маневрові загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості.

Дослідник Г. Бурнашов підрахував, що чекісти разом з частинами Червоної армії в 1921 р. зліквідували: «бандитських» отаманів – 444, рядових – 29 612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів. 8 898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб. Важко уявити, - зазначає він, - щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти «банди», які нараховували в своїх рядах десятки тисяч народних месників. Це була – всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави [4].

Такий репресивний тиск призвів до відчутного ослаблення повстанських сил. За даними радянських дослідників, які значно занижені, загальна чисельність повстанських формувань на жовтень 1921 р. становила всього 830 шабель і 440 багнетів. Рух антирадянського опору проявлявся здебільшого у розрізнених нападах і диверсійних актах. Від 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. триває Зимовий похід армійської групи під командуванням генерал-хорунжого М. Омеляновича-Павленка (помічник – генерал-хорунжий Ю. Тютюнник) по денікінських і більшовицьких тилах. Подолавши 2 500 кілометрів і провівши кілька блискучих операцій, частини республіканських військ успішно повертаються назад, з’єднавшись із регулярною армією УНР, точніше, з її рештками, які незабаром будуть інтерновані на території Польщі [4].

Другий Зимовий похід наприкінці 1921 р. в Україну з самого початку був приречений на невдачу. Ні військовий хист Юрка Тютюнника, ні мужність бійців його загонів не змогли протистояти переважаючим регулярним частинам большевицьких військ. Намір генерал-хорунжого стати на чолі Повстанської Армії зазнав краху.

Перебуваючи у важких умовах напівполону, воїни УНР жили надіями на повернення на Велику Україну. А з неї надходили повідомлення про всезростаюче незадоволення народу більшовицькою владою, поширення повстанського руху. У всіх губерніях Правобережжя діяли бойові повстанські загони. На Житомирщині більшовицьку владу дуже непокоїли три партизанські формування: у Коростенському повіті – Лисиці, у Радомишльському – Струка, у Попільнянському – Бабича.

Голова Директорії і головний отаман С. Петлюра та його оточення у Закордонні стали готуватися до подальшої боротьби проти більшовицького режиму. У січні 1921 року при головній команді військ УНР створено партизансько-повстанський штаб (ППШ). Його очолив один за найавторитетніших командирів української армії, знавець партизанської тактики, генерал-хорунжий Ю. Тютюнник. Його штаб встановив зв'язок з отаманами повстанських загонів в Україні і взявся готувати всеукраїнське збройне повстання проти радянської влади. Підготовку планувалося звершити до 1 травня 1921 року. Та до цього часу не вдалося зібрати необхідних фінансових і матеріальних ресурсів. Виступ перенесли на літо. ППШ перемістився з Тарнова до Львова. Але підготовка до походу посувалася мляво. Уряд Польщі не надав обіцяну С Петлюрі допомогу[2].

А більшовицька контррозвідка, як мовиться, не дрімала. Як засвідчив у своїй книжці «Спецоперації» відомий радянський генерал-розвідник П. Судоплатов, улітку 1921 р. до Житомира була переведена 44 стрілецька дивізія Червоної армії, в якій він служив в особливому відділі. «Головним завданням нашого особливого відділу була допомога місцевому ЧК в проникненні в партизанське підпілля українських націоналістів», – зазначав П. Судоплатов. Через засланих агентів і захоплених у полон повстанців червоні дізналися про плани Ю.Тютюнника і повстанську мережу в Україні. ЧК заарештувала весь склад Центрального повстанського комітету, ліквідувала низку повстанських осередків і їх агентуру у своїх органах. Але керівники УНР і ППШ не знали реального стану справ в Україні. Вони вірили в успіх повстання і стали боротися між собою за зміцнення особистого авторитету. Захоплений у полон котовцями учасник Другого зимового походу сотник І. Ващенко на допиті засвідчив: «У самій Польщі з Тютюнником стали більше рахуватися, аніж із Петлюрою. Тютюнник виглядав працівником дуже активним і всі нитки змови проти радянської влади тримав у своїх руках» [5].

Настала осінь, а бійці повстанської армії не одержали необхідного озброєння, одягу і взуття. Та С.Петлюра зажадав негайних дій і 17 жовтня 1921 р. видав спеціальний наказ. 23 жовтня Ю.Тютюнник прийняв командування повстанською армією (близько 1 500 вояків), поділену на три групи: Волинську, Подільську і Бесарабську. Наступного дня керівники повстанських груп отримали наказ: оголосити бійцям про «загальне повстання». 

Уночі 17 листопада загін Ю.Тютюнника переправився через річку Звіздаль, поблизу с. Малі Миньки, і в ньому зробив короткий перепочинок. Коли вранці вирушив далі, його на засніженому полі оточили котовці і змусили прийняти нерівний бій. За даними радянської військової статистики у цьому бою загинуло близько 400 повстанців і 537 вояків потрапило в полон. Сам Ю. Тютюнник з найближчим оточенням і кінною розвідкою (за одними даними – всього 37 чоловік, за іншими – більше сотні) прорвався з оточення до лісу, відірвався від переслідування і повернув до Польщі: (За це політвідділ дивізії смертно покарав полковника Липського).

Серед полонених було багато поранених. Всіх їх котовці босими, у великий мороз по снігу погнали до с. Базар і тут зачинили в холодній церкві. Місцеві селяни приносили полоненим їжу і полотно для перев'язування ран. Перед розстрілом, як стверджують очевидці, червоні комісари пропонували помилування тим полоненим, які вступлять до Червоної армії і поклянуться вірно служити радянській владі. Проте таких не знайшлося. А полковник М. Кузьменко звернувся до селян, яких зібрали подивитися на страту, з такими словами: «Народе український! Слухай голос українських синів. Ти колись віддячиш за нас. Хай жив...» На цьому кулі обірвали його голос. Кілька повстанців заспівали "Ще не вмерла Україна».

Подальша доля Ю. Тютюнника склалася трагічно. Ось що пише у «Споминах совєтського дипломата» Г. Бесєдовський, колишній член радянської дипломатичної місії у Варшаві: «...Агенти ГПУ натрапили на слід підпільної української організації – Вищої Військової Ради. Замість того, щоб арештувати членів організації, агенти ГПУ ввійшли до її складу і фактично взяли організацію у свої руки. Потім послали одного керівника цієї організації (не агента ГПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дорученням нав'язати зносини з Тютюнником для співпраці і викликати його в Україну для таємного об'їзду організації. Тютюнник, дуже досвідчений конспіратор, послав наперед одного із своїх помічників. Той об'їхав "організацію", що мала розгалуження по всій Україні, і, повернувшись, заявив Тютюнникові, що ця організація дуже поважна та що їй "можна цілком довіряти"... Спочатку Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов совєтську границю в умовленому пункті. Але не встиг ступити й кількадесят кроків, як був схоплений. Його привезли до Києва, а потім до ГПУ в Харкові. Почалася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тютюнника. Дзержинський рішуче домагався його розстрілу. Але Харків вважав, що Тютюнника можна буде "присвоїти і використати» [2].

Можна лише здогадуватися, що коїлось у душі Ю. Тютюнника, коли він звертався до українського радянського уряду з клопотанням про помилування. 28 грудня 1923 р. Президія ВУЦВК задовольнила клопотання Тютюнника. Примирення відбулося (з-за кордону були привезені хвора жінка й діти, передав генерал-хорунжий органам ГПУ і свій архів). Більше того, Ю. Тютюнника призначають викладачем «стратегії і тактики громадянської війни» в Харківську школу червоних старшин.

Різнобічно обдарований, Ю. Тютюнник під псевдонімом Г. Юртик пише кіносценарії, обіймає посаду старшого редактора художніх фільмів у редактораті «Всеукраїнського фотокіноуправління», бере участь у написанні сценарію довженківської «Звенигори», грає роль самого себе у фільмі «ПКП». 1924 р. з-під його пера вийшли спогади «З поляками проти Вкраїни», щоправда, написані не без підказки ГПУ.

Смертний вирок Ю. Тютюннику колегія ОГПУ винесла З грудня 1929 року. 20 жовтня 1930 року присуд було виконано. Згодом були знищені й ті, хто «вивів» генерал-хорунжого з-за кордону. 27 листопада 1997 року Юрія Осиповича Тютюнника офіційно було реабілітовано «...у зв'язку з відсутністю сукупних доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності».
«Минає час, і учасники боротьби забувають факти. Великий і неоцінений, кров’ю найкращих синів народу куплений досвід може бути втрачений для загалу нації. Досвід боротьби – найдорожчий національний скарб, і мусимо його передати в цілості молодшим поколінням, що мають нас заступити в будучих етапах боротьби».

Ці слова належать Ю. Тютюннику, ім’я якого навіки вписано до пантеону видатних борців за незалежну Україну.

Віктор Сологуб, 2011 р.


ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ю. Тютюнник. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-1920 рр. – Львів: Універсум, 2004.

2. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни.  –Харків: Державне видавництво Україна, 1924.

3. Ю. Тютюнник. Автобіографія // З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1998. - № 1-2. – С. 12-35.

4. Бурнашов Г. Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник: Чекістська справа № 39. – Івано-Франківськ, 1996.

5. Судоплатов П. А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930-1950 годы. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997.

Оценить эту статью:
Добавить комментарий
  Меню
  Досьє
  Категорії
КПУ
ОПГ
  Корисне
  Вход

Логин:

Пароль:



Регистрация

Забыли пароль?

  Кто на сайте
Администраторы: 1
Пользователи: 0
Гости: 82
Всего: 83

Список пользователей
  Рассылка

Подписаться на рассылку Тестовая тема.
Формат:
Другие рассылки

  Однодумці

  Моя кнопка
Моя кнопка

 

 

Інфо Online Приватний інформаціїно-аналітичний портал
  Vor

Воровской портал

  Опрос
Заборона УПЦ МП?
Ответов: 87
Комментариев: 0
Результаты
Другие опросы
  Важливе

– ТОП-24 Українців

– ДНК портрет НАЦІЇ

– Майдан

– Історія козацтва

– Михаил Красуский

– Западная Украина — Сибирь. Крестный путь: годы 1939 — 1941

– Масове переселення роccіян в Україну після голодомору.

– Геббельс у 1935-му: "Голодомор був" 

– Маркони, Гульельмо а не Попов

– Крах «русского мира»: кризис, гниение, распад

– Конституція Пилипа Орлика

– Правда истории и мифы языкознания)

– Русский оскал. (Видео)

– Голодомор как массовое убийство по этническому признаку

– Розповідь очевидця про комуняцький терор в Україні

– Русские и белорусы никакие не братья, даже не двоюродные

– Нерусский русский язык

– Письмо хана Мамая князю Дмитрию

– Тайны России

– Москва, как много !

– Покушение на Россию

– Россия как она была

  Пошук

ВНИМАНИЕ

Опознаем террористов, сепаратистов уродов

  Русский мир

Русская гордость

"Русский мир"

Русские каратели

Русские в Сирии

Звери Путина

Война 1812 гола

Финская война

Зачистка с. Самашки

Трибунал

Муравьев в Киеве

Операция "Монолит"

Русские планы

Миф о братстве

Покушение на Россию

Обыкновенный фашизм

РПЦ и Сталин

Имя твое — Орда

  Чорний стоматолог

Сімейні традиції

  Гамбіт президента


От Шконки до Хонки
От Хонки до Шконки

  З життя державної еліти
Сайт работает на LinkorCMS Всі права належать Анатолію Ткаченко © 2007 Матеріали сайту є вільними для розповсюдження за умови посилання (для internet-ресурсів - гіперпосилання) на джерело.  
Веб мастер: toliban@meta.ua
Страница сгенерирована за 0.06 сек. и 13 запросов к базе данных ( PHP: 84% БД: 16% )