Мученики Пратулина – українці, розстріляні Росією

Глашатаї єдино правильного і канонічного патріархату зазвичай надзвичайно обурюються, коментуючи (на жаль, поодинокі) факти виходу українських церковних громад з-під його юрисдикції. Ворожі інформаційні диверсанти всіляко намагаються “приплести” до них “силову складову”. Іноді достатньо тільки натяку. А іноді обходяться і без нього. Але чому в природніх процесах шукають силову аргументацію?

Можливо, з огляду на власну історію? Характерно, що так звана “УПЦ МП” обурюється лише тоді, коли її колишні парафії “українізуються” в структурі Київського патріархату (який фофудьєносці називають “розкольниками”). Єдина українська церковна структура, якій філіал гундяєвців не може звинуватити у відсутності пресловутої “канонічності” – УГКЦ. За винятком ситуативних туманних заяв про “канонічні території” і танців “конотопської відьми” коло будівництва Патріаршого собору греко-католиків у Києві, стосунки між двома церквами у всеукраїнському контесті – майже безхмарні (якщо так можна висловлюватися стосовно московського православ’я взагалі).

Проте не слід забувати, що у минулому вони були значно складнішими. І трагічними. Розгром радянською владою греко-католицької Церкви у Західній Україні, її заборона після Львівського псевдособору 1946 року – загальновідомі. Менш поширена інформація про обставини поглинання московським православ’ям Ecclesia Ruthena Unita (Руської Унійної Церкви, попередниці Української Греко-Католицької Церкви) колишньої Речі Посполитої на землях, що опинилися у складі Російської імперії після трьох поділів останньої “трьома чорними орлами”.

Після ліквідації у 1794 Катериною ІІ релігійних структур Унійної церкви на новоприєднаному українському Правобережжі заміна старих унійних священників на нових православних була вже питанням часу. Тимчасове послаблення тиску при її сині, “госпітальєрі” Павлі І, змінилося пізнішими хвилями реакції. Особливо відчутними для греко-католиків після польських повстань 1830-31 та 1863-64 років. Набули поширення втечі греко-католицьких священиків в австрійську Галичину. Як і зворотнє – переселення галицьких москвофілів на контрольовані Росією Холмщину та Підляшшя.

Серед них був і Маркел Попель, якого “Святейший правительствующий синод” призначив адміністратором Холмської єпархії. “Діяльність” Попеля полягала у тотальній забороні священства вірних Папі отців та заміні їх “своїми”. Наприкінці 1873 року парох Пратулина о. Йосиф Курманович, побоюючись арешту за неприйняття ним православ’я, втік після Різдвяної Літургії до Галичини. Парафіянам перед втечею він повідомив, що скоро влада заборонить греко-католицьку церкву взагалі.

Вже у січні 1874 року владика Маркел відправив у Пратулин наверненого до православ’я галицького москвофіла о. Леонтина (Урбана). Парафіяни відмовилися віддати новоприбулому ключі від церкви. На скаргу о. Урбана до поліції до села прибув царський поліційний виконавець Катунін, що повторив вимогу, на яку отримав повторну рішучу відмову. Через кілька днів, 24 січня, Катунін та о. Урбан повернулися до Пратулина із сотнею солдат під командуванням полковника Штейна. Коло церкви зібралось понад півтисячі вірних греко-католиків.

Солдати вишикувались вздовж паркану, почалися переговори. Миряни нагадали поліційному виконавцеві: “Пане начальнику… ти запевняв нас, що уряд не має наміру накидати нам православія. Ти казав, що якби хтось захотів від нас чи нашої церкви чогось більшого, то тоді ми можемо всі, старі і молоді брати палиці і випровадити з села кожного хто втручається до нашої церкви і віри, навіть якщо це будеш ти сам. Ти сам нас навчив стояти тут в обороні нашої церкви і віри, коли нам через попа хочете накинути православіє, а святу церкву осквернити. Сьогодні ти судиш пане, свою власну справу і свої слова. Не взяли ми, однак палиці, як ти нам казав, хочемо стати і померти беззахисні коло святого порогу нашої церкви…”

Полковник Штейн наказав солдатам перегрупуватись і за допомогою багнетів звільнити собі вхід до храму. Деякі жителі села самі колись служили в царській армії і знали що закон забороняє насильство військових над мирним населенням. Солдати за допомогою прикладів та багнетів почали прокладати собі дорогу до дверей церкви, однак були зустрінуті каміннями й піднесеними догори палицями. В сум’ятті було віддано і просурмлено сурмачем сигнал “в атаку” — та відкрито вогонь. Розстріл припинився через випадкове попадання кулі у свого ж солдата одним зі стрільців. На місці загинуло 9 осіб, ще 4 померли вдома від смертельних поранень. Польські джерела вважають, що віддав наказ таки полковник Штейн…

Трупи пратулинських мучеників їхні вбивці довгий час не забирали з-під церкви, щоб залякати інших селян. Потім їх закопали у спільній могилі, в засекреченому місці. Храм переосвятили, проте ніхто з місцевих більше туди не ходив. Церква простояла покинутою аж до 1886 року, поки її не розібрали.

У 1996 році, до 400 річниці Берестейської унії, Папа Римський Іван Павло ІІ під час урочистого богослужіння в соборі св. Петра у Римі причислив Пратулинських мучеників до лику блаженних. Ось їх імена: Данило Кармаш, Вінкентій Левонюк, Іван Андреюк, Костянтин Лукашук, Максим Гаврилюк, Михайло Ваврищук, Лука Бойко, Ігнатій Франчук, Микита Грицюк, Костянтин Бойко, Пилип Герилюк, Онуфрій Василюк, Вартоломій Осип’юк. Наймолодшому з мучеників Микиті Грицюку виповнилося лише 19, найстаршому – Костянтину Бойку – 49 років. Церква вшановує мучеників Пратулина 23 січня.