ПРЕТЕНДЕНТ У НАСЛІДНИКИ

ПРЕТЕНДЕНТ У НАСЛІДНИКИ

Партія не приховує: ми йдемо до президентських виборів 2004 
року зі своїм кандидатом, i це лідер партії Віктор Медведчук.

Олександр Зінченко1

Восени 1999 року, якраз у розпал тодішньої кампанії по виборах президента України, в одній із телепередач студії „Епіцентр" Віктор Медведчук чітко дав зрозуміти, що на наступних виборах 2004 року він виставить свою кандидатуру на найвищу посаду в державі. Виглядає, що В.Медведчук якоюсь мірою розвинув стару істину: нова виборча кампанія починається наступного дня після виборів - він це правило випередив на цілий тиждень.

Із цього часу політологами, журналістами і широкими колами громадськості Віктор Медведчук розглядається як найреальніший кандидат у президенти України - наслідник Л.Кучми.

До речі, слово „наслідник" може мати два значення: „наступник, спадкоємець", „людина, яка здатна добре наслідити".

Маючи намір серйозно боротися за президентське крісло, В.Медведчук вирішив, що посада голови Верховної Ради України була б для цього ідеальним стартовим майданчиком. Саме тому під час парламентської кризи соціал-демократи Г.Суркіс і його довірена особа Л.Кравчук робили все можливе, щоб місце О.Ткаченка зайняв їхній партійний колега. Однак розклад політичних сил у Верховній Раді склався не на користь „об'єднаних". Більшість прийняла рішення висунути на посаду голови парламенту ту кандидатуру, яка під час рейтингового голосування набере найбільшу кількість голосів. Стало зрозуміло, що В.Медведчук тут не потягне. Тому він особисто виступив проти рейтингового голосування, зняв свою кандидатуру і запропонував підтримати реального кандидата - Івана Степановича Плюща. Таким чином, лідер СДПУ(о) зрезигнував у боротьбі за крісло спікера. Це була одна з найболючіших поразок Віктора Медведчука, яка загальмувала його сходження до вимріяної вершини. Але і посада першого заступника Голови Верховної Ради України все-таки дещо зміцнила позиції претендента на президентський олімп.

Як відомо, в січні-квітні 2000 року тривала кампанія по проведенню всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції. Ідея самого референдуму „за народною ініціативою" визріла у середовищі олігархів, і якраз Віктор Медведчук, як стверджував Л.Кучма на зустрічі з депутатами більшості, був автором запропонованих питань.

Варто зауважити, що питання всеукраїнського референдуму, особливо перше (щодо недовіри парламенту) і шосте (про внесення змін до Конституції безпосередньо за результатами референдуму), були антиконституційні, незаконні і антидемократичні. Мета референдуму була очевидною - поставити парламент під контроль президента та надати главі держави додаткові повноваження. Все це вело до встановлення в Україні антидемократичного авторитарного режиму, схильність до якого постійно демонстрував Л.Кучма. Але думається, що референдум готувався не під Л.Кучму, а під його „наступника".

Одночасно з розкручуванням референдуму з березня 2000 року розпочалася шалена атака на щойно призначений уряд Ющенка -Тимошенко. Особливо старалися у цьому плані контрольовані олігархами засоби масової інформації. Дійшло до того, що весною уряд звинувачували у неготовності до наступного опалювального сезону! Відповідна робота була проведена і з президентом. Судячи із плівок М.Мельниченка, саме у березні 2000 року глава держави заявив: „Я Ющенка унічтожу". Тоді ж він збирався знищити і Юлію Тимошенко.

У Верховній Раді України в цей час посилено циркулювали чутки, що на місце В.Ющенка Л.Кучма рекомендуватиме В.Медведчука. Самому урядові пророкували лічені дні - максимум до червня 2000 року. За задумом олігархів, нові президентські вибори мали відбутися значно раніше 2004 року. Якби їхня людина стала прем'єром, то це означало, що у разі раптової відставки президента прем'єр, згідно з Конституцією, став би виконувати його обов'язки, а відповідно і користуватися плодами референдуму за „народною ініціативою". Маючи такі важелі впливу як адмінресурс, гроші і щойно набутий досвід проведення президентських виборів, ще одна виборча кампанія мала б пройти на „ура" згідно із заготовленим і чітко визначеним сценарієм. Те, що це міг бути реальний варіант розвитку підтверджують події „касетного скандалу". Поставивши президента перед вибором чогось подібного і безтурботною пенсією, знали: президент, звісно, вибрав би останнє. На це, очевидно, і розраховували, але, як звичайно, "переборщили" по частині чуток.

Для того, щоб підготувати громадську думку до можливої дострокової відставки діючого президента, весною 2000 року по всій Україні стали масово ширитися чутки про тяжку хворобу Л.Кучми. Вони дійшли і до самого Леоніда Даниловича, який змушений був спростувати їх через телеканали. За свідченням газети „Версия", чутки про можливість дострокової передачі президентом своїх повноважень „насліднику", на роль якого пророкували Віктора Медведчука, виходили саме від „сімки". Такі дії зловмисників змусили насторожитися президента і викликали у нього небезпідставні підозри.

Одночасно із цією історією Конституційний Суд України під тиском української громадськості та міжнародних організацій змушений був визнати неконституційними перше і друге запитання, які виносилися на всеукраїнський референдум, а без них його результати не мали жодного реального значення та підривали і так невисокий авторитет Л.Кучми, що не могло його не турбувати.

Як наслідок, теплі і майже батьківські стосунки В .Медведчука і Л.Кучми явно охололи, а в результаті питання про спадкоємця відійшло на задній план.

18-19 березня 2000 року в Палаці „Україна" проходило чергове шоу під назвою „Людина року - 99", у якому найактивнішу участь завжди брали лідери об'єднаних соціал-демократів, щорічно стаючи його лауреатами трохи не в усіх номінаціях. Вперше за останні чотири роки президент не був присутній на церемонії. Це був недобрий знак для олігархів. Однак приємною для В.Медведчука стала нагорода - статуетка „Прометей - престиж політичного лідера року". До цього політичним лідером визнавався президент України Л.Кучма. Навіть у самій процедурі нагороди спостерігалася тенденція до спадкоємності.

Зауважмо: Віктор Медведчук став першим, чиє ім'я було назване як реального кандидата на виборах президента України 2004 року. Ясна річ: кореспондент радіостанції „Бі-бі-сі", який весною 2000 року брав інтерв'ю в Леоніда Кучми, добре знав про це і запитав його, що він думає про своїх наступників. На це Л.Кучма відповів: „Я про себе думаю, а іншим не раджу". Ці слова В.Медведчуком були сприйняті як застереження, висловлене персонально на його адресу, бо інших кандидатур ніхто серйозно не обговорював.

Крім словесного застереження, Л.Кучма здійснив низку інших вагомих кроків для нейтралізації небезпечних тенденцій. Серед них найбільш дієвою і гучною стала так звана департизація органів державної влади. Одного квітневого дня 2000 року всі губернатори областей нараз склали свої партійні повноваження і звернулися з відповідним листом до президента. У цьому листі керівники скаржились, що „окремі політичні сили та їх лідери все частіше роблять спроби підминати під себе органи влади... Більш того, з метою посилення тиску на місцевих керівників щодо кадрових призначень представники окремих партій активізували у засобах масової інформації критику владних органів". Важко повірити, щоб такі радикальні дії лідерів областей не були попередньо погоджені. Фактично головним вістрям „кампанія департизації" була спрямована проти СДПУ(о). Особливо боляче вона вдарила по її вотчині - Закарпаттю, де всі керівники районів та чиновники різного рангу за прикладом глави обласної адміністрації В.Балоги вийшли з СДПУ(о). Причому вчинили вони так першими в Україні ще до знаменитого листа всіх губернаторів.

Безумовно, що це був дуже сильний удар по партії Суркіса-Медведчука. До цього слід додати постійне прослуховування їх телефонних розмов, про що свідчать Мельниченкові плівки. Таким чином, несподівано „солодка парочка" олігархів потрапила під ковпак стеження і владний прес. Над їхніми рожевими планами нависли небезпечні хмари: замість президентського крісла на горизонті замаячіла президентська сокира. Все це не могло не викликати дуже серйозної стурбованості.

Незабаром, після висловленого застереження Л.Кучми та його рішучих кроків, обережний Віктор Медведчук у близькій об'єднаним соціал-демократам газеті „Власть й политика" від 29 квітня 2000 року заявив: „Я чесно і відверто стверджую, що потягів до найвищої посади в державі й думок про це у мене немає й не може бути. З об'єктивних і суб'єктивних причин". Треба думати, що це був вимушений тактичний хід. Адже В.Медведчук не розстався з рожевою мрією про власне президенство. Орган СДПУ(о) „Наша газета" та інші видання об'єднаних соціал-демократів продовжували розкручувати імідж Віктора Медведчука, називаючи його „одним з основних претендентів на посаду президента на виборах 2004 року".

Близька до СДПУ(о) газета „День" 14 серпня 2001 року навела слова керівника фракції об'єднаних соціал-демократів Олександра Зінченка: „Партія не приховує: ми йдемо до президентських виборів 2004 року зі своїм кандидатом, і це лідер партії Віктор Медведчук".

Для забезпечення успіху В.Медведчук та його прихильники вже тепер розгорнули досить продуману і потужну кампанію із залученням внутрішніх і зовнішніх можливостей. Вони намагаються пробитися в „Соцінтерн" і шукають підтримки впливових політичних і фінансових груп за кордоном.

Об'єднані соціал-демократи прагнуть привернути до себе увагу певних впливових кіл США та Ізраїлю. Одним із способів цього є періодичні заяви фракції СДПУ(о) з гострим осудом дій арабських терористів на території держави Ізраїль та підготовки проектів звернень Верховної Ради України з цих питань.

Що стосується США, то, як пише в газеті „Дзеркало тижня" від 7 липня 2001 року Юлія Мостова, „просуватися на американський ринок соціал-демократам допомагає лобістське піар-агентство „Апко" і досить серйозні зв'язки у впливових єврейських організаціях". Саме ці сили вважають, що майбутнє України має бути пов'язане з СДПУ(о) і Віктором Медведчуком.

Однак виглядає дивним, що українські соціал-демократи шукають підтримки не в рядах світової соціал-демократії, а серед світового капіталу, якому якраз і протистоїть справжня соціал-демократія. Чи не випадково у вітчизняній і закордонній пресі з'явився жарт про партію Суркіса-Медведчука: „СДПУ(о) має таке відношення до соціал-демократії, як „Мерседес" до трактора".

-----------------------------------------------------------------------------

[1] Цитовано за газетою „День". - 2001. - 14 серпня.