Інфо Online
Главная : Гостевая книга : Статьи : Фотогалерея : Поиск                            2432078                          Портал Інфо Online існує — 12 років, 7 міс. та 19 д.
  Слуги Коломойского
[<<<]  Статьи / Історія / Боротьба Української Повстанської Армії з німецько-фашистськими загарбниками (1942-1944рр.)

Боротьба Української Повстанської Армії з німецько-фашистськими загарбниками (1942-1944рр.)

Опубликована: 04.06.2010 Просмотров: 5311 Комментарий: 2 Оценка: (1)

(З Літопису УПА та документів ЦДАГОУ і ЦДАВОВУ) 

Передмова 

 

Тривалий час після поневолення України Совецькою Росією в середині XX – ого сторіччя керівництво Організації Українських Націоналістів (Степана Бандери) не мало змоги відкрито публікувати повну історичну правду про події часів другої світової війни на теренах України. Після відновлення національної незалежності України кожний українець, кожний громадянин України зобов’язаний вивчити правдиву історію власної країни і власного народу. Діючи українські політики у нашому минулому можуть знайти багато цікавого та попереджуючого, що варто використовувати у сучасному житті.  В роки, що минулися по завершенню другої світової війни російською імперською, шовіністичною пропагандою навколо діяльності ОУН-УПА та її керівництва нагромаджені потоки брехні і навмисної фальсифікації історичної правди з метою дискредитації українського національно-визвольного руху.  Слід визнати, що Москва при всій свої послідовності і всій своєї впертості у справі здійснення великоімперських цілей завбачливо використовує нові методи ведення війни та пропаганди у тому випадку коли старі методи виявляються непридатними для подальшого вжитку.  

 

Так, прилюдно оголошуючи  борців за Українську незалежну державу Степана Бандеру й Романа Шухевича "колабораціоністами" нацистської Німеччини, ідеологи Кремля не мають жодної уяви про те, що поняття "колабораціонізм" стосовно українців, що перебували в 1920-1939 роках під польською, в 1939-1941 роках під більшовицькою, в 1941-1944 роках під німецькою, а в 1944-1991 роках знов під більшовицькою окупаційною владою, вживати неправомірно. Позаяк колабораціонізм  як такий виникає виключно там, де існують держави - у Франції, Росії, Польщі, Норвегії тощо. Українці ж тоді не мали власної держави, а керівники ОУН-УПА не були громадянами СРСР і не присягалися на вірність Сталіну, тож відповідно - не було чого зраджувати. Бо колабора́нт - особа, яка свідомо співпрацює із владою іншої країни на шкоду інтересам власної держави. В наведеному матеріалі, складеному згідно літопису УПА та документів Центрального державного архіву громадських об’єднань  України (ЦДАГОУ) і Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ)  повністю спростовується путінсько-більшовицький міф про начебто війну УПА на боці гітлерівської Німеччини проти СРСР.

 

Боротьба УПА проти німецьких військ у 1942-1944 роках

 

Користуючись складним міжнародним становищем по закінченню першої світової війни та укладенням Версальського миру, польсько-шляхетні війська за підтримки Англії і Франції вдерлися на територію України. 6 травня 1920 року вони окупували  столицю України місто Київ. Але не витримавши неочікуваного згуртованого опору військ радянської Росії, у червні того ж року змушені були з поспіхом відступати. Під Варшавою ініціатива наступу знову перейшла до польських військ. Знесилені у важких боях супротивники погодилися на укладення миру, який і було підписано у місті Рига 18 березня 1921 року. Відповідно до домовленості, Польща зберігала за собою територію Західної України. Польський уряд гарантував українському населенню право на свободу, на розвиток рідної культури, мови і віросповідання. Однак ці гарантії лишилися тільки на папері. У відношені до поневолених народів польський уряд проводив жорстоку колоніальну політику. Од же недаремно всі подумки українського населення, яке опинилося під владою Польщі, були спрямовані в бік СРСР та його складової УРСР, керівництво якої постійно стверджувало, що лише у складі СРСР всі пригноблені народи зможуть домогтися реальної незалежності. Втім, українське населення, не довіряючи повністю радянській пропаганді стежило також і за розвитком подій у фашистській Німеччині, лідер якої, Адольф Гітлер, завоювавши майже всі країни Європи, вирішив підпорядкувати своїй владі і Польщу, яка була зв’язана договірними відносинами з Англією і Францією. Побоюючись самостійно розв’язати війну проти Англії та Франції, Гітлер для одержання підтримки з боку іншого диктатора 23 серпня 1939 року скеровує у Москву міністра закордонних справ III рейху Іоа́хима  фон  Ріббентропа. Останньому без особливих складнощів вдалося підписати з кремлівськими володарями договір про дружбу і ненапад, а також укласти таємний пакт про розподіл сфер впливу в Європі. Територіальні володіння, які, згідно з пактом, відходили до СРСР, приваблювали і найбільшого тирана ХХ ст. Сталіна, який навіть підняв келих за здоров’я свого однодумця в Берліні. 1-го вересня 1939 року фашистська Німеччина напала на Польщу, а ранком 17-го вересня 1939 року радянські війська увійшли на територію Західної України – Волинь, Галичину та Буковину, де місцеве населення зустрічало їх  з хлібом і сіллю, вважаючи, що вони принесли йому звільнення від ярма польського нацизму.  Але ця радість знедоленого люду розквітала недовго. Приємні і бажані плани безхмарного життя, які малювалися в уяві на майбутнє незабаром були змінені планами

 

«визволителів» щодо побудови безкласового комуністичного суспільства. Під маскою класової пильності і ліквідації куркульства як класу вже наприкінці 1939 року почалися арешти безневинного населення, запанував шалений терор, якого не знала жодна країна в своїй історії. Радянський марксизм виявився набагато гіршим за польський нацизм. Населення не знало спокою ні в день, ні в ночі.  Солдати НКВС в ролі будівників майбутнього вешталися по хатах, забирали безневинних людей і, як злочинців, кидали до в’язниць  або відправляли вагонами до Сибіру чи Казахстану, звідки вже ніхто не повертався живим. Так, лише до кінця 1940 року було фізично знищено понад 10% населення Західної України.  Ще приблизно 30% населення  опинилися в концтаборах та інших місцях позбавлення волі. Ця середньовічна гіцельська політика нової влади знищила в населення щонайменше бажання перебувати у складі СРСР. Вона й примусила його шукати порятунку в Німеччині, вважаючи гітлеризм набагато кращим за комуністичну диктатуру. Водночас українці вважали, що Гітлер дозволить їм створити незалежну Україну, про яку вони мріяли все життя. Сподівання на це  давали їм приклади окремих народів Західної Європи. Адже у Франції Гітлер зробив главою режиму у Віші маршала Петена – етнічного француза, у Норвегії на чолі уряду був поставлений норвежець Квіслінг, президентом маріонеткової Словаччини став словак Тіссо, главою хорватської держави – хорват Певелич. Схилившись на бік Німеччини керівники ОУН розраховували що німецький уряд не піде на конфронтацію з українським населенням, погодиться з проголошенням незалежної української держави. Але гітлерівці дивилися на Україну по іншому. Родюча і багата українська земля, наголошували вони, повинна стати німецькою колонією, територією, заселеною селянами із Західної Німеччини і Саксонії.

 

Переконавшись у ворожому ставленні гітлерівської влади до українського населення, керівники ОУН на Всенародних Зборах які відбулися у Львові в будинку “Просвіта” 30 червня 1941 р., заявили, що вони не відступали від плану проголошення незалежності України. На зборах були присутні представники української громадськості Львова й околиць: церковні постойники, вчені і інтелігенція, робітники, селяни, учасники підпільної і визвольної боротьби. На цих зборах проголошено Акт про відновлення незалежності української держави, створено уряд. Керівники ОУН відзначали, що коли німецький уряд вороже поставиться до відновлення української держави, вони здійснять наступні заходи: 1) Доведуть до свідомості українського народу що Німеччина несе Україні нове поневолення, націонал-соціалістичне рабство, таке саме, як російсько-більшовицьке; 2) Розкриють фальшивість німецької політики так званого визволення від більшовиків; 3) Не допустять участі українців у війні на боці німців; 4. Будуть зривати всі економічні плани допомоги Німеччині. Дізнавшись про рішення Всенародних зборів гітлерівці не тільки не визнали їх законним заходом українського народу, але й повели проти нього рішучу боротьбу, вважаючи себе повелителями України. Насамперед, вони наказали організаторам зборів скасувати акт 30-го червня і нікому не згадувати про це зібрання, щоб воно відійшло у забуття. Керівництво ОУН категорично відмовилося виконати це розпорядження. І “визволителі від більшовизму” як називали вони себе, відразу скинули свої маски і дали зрозуміти всім, хто вони такі і чого прийшли до України, що вони не визволителі, а новітні поневолювачі. 15 вересня 1941 р. тільки протя гом одного дня гітлерівці схопили і кинули за ґрати понад 2 тис. прибічників ОУН-бандерівців. Тисячі патріотів було страчено в Освенцімі. По звірячому було закатовано Василя й Олександра Бандерів, рідних братів Степана. Каральна акція нацистів знищила 80% досвідчених керівників і активістів ОУН. Ті, що залишились у живих члени ОУН відразу припинили будь-які стосунки з німецькими окупантами. Єдиною силою в Україні в цей час, яка б була здатною згуртувати український народ на знищення варварських планів та їх творців, була ОУН, яка звалила на свої плечі це тяжке завдання. У вересні 1941 р. відбулася перша конференція ОУН, постанови якої закликали активно вести пропогандистсько-роз’яснюючу роботу по підготовці до активної боротьби з німецькими окупантами, розкривали план поневолення і колонізації України [4]. Члени ОУН закликали населення Волині і Полісся згуртовано і незаперечно організовано переходити до загальної згуртованої боротьби проти ненависних німецьких окупантів. Провідник ОУН Іван Климів “Легенда” розповсюдив серед населення листівки, в яких наголошував, що гітлерівська Німеччина є новим окупантом України, тому український народ повинен згуртовано розпочати збройну боротьбу проти нього [1, 52].

 

На цей заклик населення міст і сіл Волині та Полісся сформувало відділи самооборони, озброювалося різноманітною зброєю, яку могли дістати і насамперед зброєю, яку залишали радянські війська, поспішно відступаючи від потужного натиску німців. Другим джерелом озброєння повстанців була купівля його у самих окупантів. За твердженням партизан, у середині червня 1943 р. німецькі солдати під Рівним за сало і м’ясо продали населенню 6 гвинтівок з патронами. Таке ж ставлення було і в Сарнах коли солдати продали 4 гвинтівки з патронами. Наступним джерелом озброєння був напад їх на німецьких окупантів. За вказівкою ОУН, перші повстанські відділи на Поліссі почали формувати Сергій Качинський (Остап), Іван Перегійняк (Довбешка) та інші. Ці формування складалися, головним чином, із селян, які не були обізнані з військовою справою, методикою ведення боротьби з супротивником. Для ознайомлення з цими науками ОУН організовує в лісах військові вишколи. Одна з таких шкіл-таборів була організована на півдні Кременеччини під керівництвом поручника Білого. З цього часу і розпочалася рішуча визвольна боротьба населення Західної України. Але незважаючи на його рішучість і героїзм, роздрібнені сили не змогли очистити рідні землі від окупантів. До того ж кожен відділ повстанців, відповідно до свого розуміння тої чи іншої обставини самостійно вів боротьбу з краще озброєним противником. Єдиного плану боротьби в них не було. Це послаблювало їхні сили. Для успішної боротьби з противником потрібно було об’єднати їхні зусилля, створити єдиний фронт, єдину монолітну повстанську армію. 14 жовтня 1942 р. єдина армія була створена під назвою Українська Повстанська Армія (УПА), яка, незважаючи на малочисельність, перетворилась у грізну силу для противника. В ході боротьби, відповідно до території, яку займала та чи інша її частина, УПА поділялася на чотири групи:

 

УПА–Північ, яка діяла на території Волині і Полісся;

УПА–Захід, діяла на території Галичини, Буковини, Закарпаття;

УПА–Південь, на території Кам’янець-Подільська, Житомирщини, Вінниччини і південна частина Київщини;

УПА–Схід, північна частина Житомирської області і північна частина Київської області й територія Чернігівщини.

 

Тактичною військовою одиницею УПА був курінь, який мав три або чотири бойові сотні та потрібні технічні прилади. Сотня складалася із чотирьох чот, а чота – із трьох роїв. Бойова сотня нараховувала 130–200 бійців. Командирами, відповідно, були: ройовий, чотовий, сотенний і курінний. Повстанська армія складалася виключно з представників простого народу. В ній нараховувалось 77,6 % селян, 18,2 % – робітників, 4,2 % – інтелігенції. Першим командиром УПА був полковник Клячківський (псевдонім Клим Савур), начальником штабу – полковник Л. Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу – полковник М. Омелюсік. Місцем дислокації командування була Костопільщина (Рівненська область). Маючи лише поверхові знання щодо тактики ведення бою, бійці сформованих підрозділів, не знаючи навіть про сили ворога, потужно атакували його в ім’я вільної України. Вже 7 лютого 1943 р. сотня під командуванням Перегійняка здійснила успішний напад на районний центр м. Володимерець. Гарнізон німецьких військ, що був розташований у місті, незважаючи на тотальну перевагу своїх сил, зазнав нищівної поразки. Переможці отримали велику кількість різної зброї і трофеї. Окрилені цим успіхом бійці сотні Перегійняка успішно вели бої і протягом наступних днів. Але 22 лютого 1943 р. доля не посміхнулася повстанцям. У тривалому бою біля с. Висоцьке повстанці зазнали поразки, а їх командир Перегійняк загинув. Дізнавшись про місце знаходження німецької зброї в селищі Оржеві, Сергій Качинський вирішив заволодіти нею, оскільки його воїни були недостатньо озброєні. В ніч з 10 на 11 березня 1943 р. сотня повстанців атакувала  селище, в якому, крім охоронців, був розташований великий загін окупантів, поліцейських сил. Жорстокий бій тривав цілу ніч. Повстанці і на цей раз перемогли. В тяжкому бою окупанти були вибиті із селища, залишивши в ньому 60 чоловік вбитими. Але і повстанці втратили 4 людини вбитими, а серед них – Сергія Качинського, який керував боєм [2, 4].

 

Віддавши пошану загиблому командирові, патріоти України продовжували завдавати ударів по відступаючих силах противника. Успішно розвивали наступ відділи повстанців інших районів. Із Сарненщини повстанці переможно рухалися на Костопільщину (Пустомитівські ліси), в район Колки–Степань і Кременеччину. Безпосередніми операціями в боях керувала ОУН. Вона давала конкретні вказівки при вирішенні того чи іншого бойового завдання або для зриву тих чи інших заходів окупантів, наприклад намагання ворога вивезти з України молодь до Німеччини на примусові роботи. ОУН закликала населення не коритися окупантам та відходити у ліси для організації партизанського опору. “Ніхто не повинен їхати до Німеччини. Ніхто не повинен іти на організовані німцями курси, оскільки там цих людей схоплять і знищать. Ніхто не повинен іти на військову службу. Ми не мусимо воювати в лавах ворожої до нас армії за чужі інтереси. Ми маємо вступати тільки в українську армію яка бореться за суверенну Українську державу. Усі, де б ви не перебували, на яких би постах і посадах – всі на службу Україні!”. Ці заклики ОУН потужно сколихнули українське населення. Залишаючи села, воно ніби по сигналу переходило в ліс, де і поповнювало лави повстанців, робило їх енергійнішими і завзятішими в подальшій боротьбі за знищення ворогів на рідній землі. 20 березня 1943 р. два відділи УПА під керівництвом Олексія Брися  стрімко атакували місто Горохів. Бій тривав цілу ніч. Сили окупантів переважали повстанців в 6–7 разів. Наступного дня місцева поліція, яка до того вірно слугувала окупантам, перейшла на бік повстанців. Це врешті і вирішило долю бою. Повстанці здобули 31 кулемет (17 з них без замків), 70 автомо-білів, 420 гвинтівок, 20 пістолетів, більше 800 гранат, 20 тис. набоїв, 19 мотоциклів, 80 роверів, 90 коней, 50 возів, 15 друкарських машинок, велику кількість друкарського паперу, чистих бланків для посвідчень, багато бинтів, йоду, вати, обмундирування, взуття, тощо. Повстанці втратили в бою 8 чоловік, окупанти – 47 чоловік і 100 було поранено [3, 97].

 

Після Горохівської операції гітлерівці не насмілювались вже безкарно грабувати села, а мусили чимраз більше залишатись у більших містах і там укріплюватись у грубих мурованих будинках. Полум’я народного повстання витискувало окупантів із сіл. Проте залишати їх вони теж не бажали, адже грабунок селян був для них легкою наживою, а селяни перетворювалися у злидарів. Тому на захист їх і виступали завжди воїни УПА. Селяни цінували своїх захисників як членів родини, турбувалися про їхню  долю і благополуччя. Один із воїнів УПА, згадуючи про ці події пізніше, писав: “В однім селі Рівненщини над річкою Случ заквартирував наш повстанський відділ. Селяни приймали та гостили нас радо. Уважали нас як своїх дітей… Готували для себе і для нас обіди…”. Переможні бої повстанців викликали велику радість населення, яке із задоволенням поповнювало лави УПА. Щоб не викликати репресій серед членів сімей з боку окупантів, вступаючі в лави повстанців відмовлялися від своїх прізвищ і приймали нові клички, різні псевдоніми. Поповнені новими силами, повстанські відділи на початку березня 1943 р. розправилися не з одним відділом німецької поліції чи військом СС в околицях або в обороні таких міст і сіл, як Постійно, Яполоть, Чубан, Біголь, Велика Любаша, Іванова Долина – на Костопільщині; Верениці, Новостав на Кременеччинні, Смига, Замчисько, Білогородка, Ступінка – на Дубенщині, Цумань, Колки, Жуків, Сергіївка, Бугрин – на Рівенщині; Турійськ, Доротин – на Ковельщині; Дружнопіль, Горохів. До цього переліку можна додати десятки і сотні інших населених пунктів на Волині, Поліссі, Житомирщині, Кам’янець-Подільщині. У середині березня 1943 р. відділи УПА напали на охорону німецьких в’язниць у Луцьку, Ковелі, Рівному, Дубно, Кременці і визволили в’язнів. Усі вони поповнювали лави УПА. Інші відді-ли майже одночасно зайняли Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровицю. В другій половині березня 1943 р. відділи УПА зайняли Деражне. В місті та околиці було встановлено українську національно-революційну владу. Наприкінці березня і на початку квітня 1943 р. відділи УПА після боїв звільнили від окупантів Людвиполь, Олику і Цумань, Горохів. Однак після кількаденного перебування  вони змушені були залишили ці населенні пункти. На початку квітня 1943 р. повстанці атакували  німецький табір, який складався з кільканадцяти підвід, що транспортували награбоване в українських селян майно. Німці були знищені, а майно повернули селянам [4, 19].

 

У період з 15 березня по 10 квітня українські повстанці розбили табір військовополонених у Ковелі, Ківерцівський збірний пункт для відправки в Німеччину і концтабір у Лобачівці (Горохівський район). Ці успіхи надали повстанцям ще більшої наснаги та енергії у боротьбі з окупантами. Під їх впливом один з відділів УПА в селі Смига (Вербський район) знищив фабрику металів та лісопильний завод. У ході боїв було вбито 40 окупантів, 15 узято в полон. Другий відділ УПА напав на базальтові копальні (Іванова Долина біля Костополя), які охороняла велика кількість німців. У бою з повстанцями було знищено 100 окупантів, узято велику кількість зброї та амуніції. Територію очищено від фольксдойчів та німців, які охороняли копальні. В ході бою 5 повстанців було вбито і 7 поранено [5, 15-17].

 

У квітні 1943 р. повстанцям вдалося повністю ліквідувати німецьку адміністрацію в районах Мізоч, Остер, Шумське, Крем’янець, Верба. Для відновлення влади у втрачених районах гітлерівське командування перекинуло на ці території два угорські полки, полк есесівців і жандармерії. Після триденних боїв війська противника були розгромлені. Після нанесення окупантам тяжких ударів, повстанці створюють українську республіку у місті Колки. Вона існувала з квітня до кінця жовтня 1943 р. Республіка була створена з частин сіл Ківерцівського, Маневицького, Рожищенського, Цуманського, Ковельського районів Волинської області та Рафалівського, Володимирецького, Дережнянського, Степанського, Березненського районів Рівненської області. В Колках працювала цивільна адміністрація. У вирі боротьби лави повстанці не тільки не зменшилися, а навпаки – зросли. До них перейшла вся українська поліція Волині й Полісся. Цей організований перехід з повним озброєнням і став серйозним ударом для окупантів. Для формування нової опори окупантам вдалося мобілізувати молодь з числа польських колоністів, переселених ще раніше для ополячення населення західноукраїнських земель. Із цих же колишніх полонізаторів німцям вдалося оформити загони карателів, які відзначилися дикою розправою і грабіжництвом населення. Незважаючи на зміцнення окупантських сил, українські повстанці не припинили вести боротьбу і продовжували завдавати відчутні удари. Одночасно вони нападали на німецькі лігеншафти, які були утворені на базі радянських радгоспів і були опорними пунктами німецької адміністрації та карателів. На початку травня 1943 р. на шляху Ковель – Брест-Литовськ, в районі села Кортеліси, від нападу повстанців загинув начальник штурмових гітлерівських відділів СС, один з найближчих співробітників Гітлера Віктор Лютце, який їздив з інспекцією по Україні. У відповідь посилився терор проти населення. Село Кортеліси було спалено. Посилилась і діяльність УПА. З’явилися відділи УПА на правобережній Україні, які активно діяли на території Житомирщини, Вінниччини, Київщини, Кам’янець-Подільщини. Всюди повстанські загони ліквідовували німецьку адміністрацію, поліцейських охоронців. На допомогу відділам УПА Головне командування УПА посилило рейдуючі відділи, які під час рейду, в свою чергу, завдавали ущімлюючих ударів окупантам. Один з таких відділів, що був направлений на Житомирщину та Західну Київщину, провів 15 успішних боїв з німецькими та поліцейськими частинами. Цей же відділ знищив поліцейську школу біля Житомира, що налічувала 260 поліцаїв. Зазнавши великих втрат від УПА, окупанти постійно поповнювали карні загони все новими і новими силами. З Білорусії були перекинуті на Волинь війська СС під командуванням генерала Фон дем Баха, який вважався найкращим спеціалістом по боротьбі з партизанами. Почалася шалена пропаганда, а потім середньовічний терор проти УПА і всіх, хто підтримував її [6, 168].

 

Ці “вдосконаленіші” заходи окупантів не лякали УПА. Вона безперебійно завдавала їм усе більш відчутних ударів. На початку червня 1943 р. відділи УПА вигнали німецьку адміністрацію і встановили своє правління в Турійську, Мацієві, Голобах, Селищі, Головне, Шацьку. Населення цих районів надавало їм усебічну допомогу як дійсним господарям рідної землі. Українські патріоти атакували залізниці, порушували план руху потягів, якими окупанти намагалися своєчасно доставляти військову техніку і військову силу для підкріплення своїх сил на тій чи іншій ділянці фронту, де зазнавали невдачі. Так, у ніч з 23 на 24 червня 1943 р. було перервано залізничну лінію між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни. В передніх вагонах їхало 150 гестапівців карного загону. Вони поверталися з погрому польських та волинських сіл, а в останніх вагонах були гармати, танки, амуніція та всякі припаси. Заспані гестапівці ще не встигли відчинити двері своїх вагонів, щоб довідатися про причину зупинки потяга, як у передніх двох вагонах пролунали постріли. Сотенний командир Ярема із другом Дорошем стріляли по карателях. Гестапівці намагалися тікати через вікна, але влучні постріли не давали ворогам вирватися з пастки. Зав’язався бій. Поранено Ярему та Дороша. Вранці повстанці зі зброєю та амуніцією повернулися в ліс [7, 106].

 

У травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з гітлерівцями контролюють усе Полісся і Волинь, обмежують володіння окупантів лише на територіях головних шосейних шляхів та залізничних коліях. На початку серпня 1943 р. відділ УПА напав на непрошених гостей, які грабували населення Гнідави (Луцький район). У запеклому бою, що почався, повстанці знищили грабіжників, а пограбоване майно було повернено населенню. Вночі з 19 на 20 серпня відбувся напад повстанців на м. Камінь-Каширський. Після жорстокого бою повстанці перемогли і здобули цінні трофеї: понад 20 тис. набоїв, 5 кулеметів, 4 машини, понад сотню пістолетів, 16 друкованих машинок, 4 радіоприймачі, 11 коней з сідлами, 7 мотоциклів, 1 легкову машину, 15 полонених і багато продуктів. Ворог втратив 100 чоловік вбитими. У наступні місяці українські повстанці ще завзятіше вели боротьбу з окупантами, маючи на меті остаточно очистити свої землі від окупантів. Про їх рішучість вигнати окупантів з українських земель свідчить бій, який відбувався біля монастиря в с. Загорів (Локачинського району) – у вересні 1943 р. окупанти грабували населення села Загорів. Для боротьби з ними й оборони населення прибула чота Берези. Не встигла вона ще приготуватися до боротьби, як на неї рушила колона німецьких автомашин, наповнених німецькими окупантами. Неподалік монастиря колона зупинилася і німці пішли в атаку. Але шквальний вогонь повстанців зупинив атакуючих. Втративши в бою 40 чоловік, окупанти відступили і почали закидати монастир смолоскипами, намагаючись запалити його. Але монастир не був з дерева. Німці відкрили вогонь з кулеметів, закидали повстанців гранатами. Тяжке пекло продовжувалося цілу ніч. Ранком 10 вересня, побачивши, що до німців прибуло нове підкріплення з Луцька, Горохова і Володимира, повстанці відступили за стіни монастиря. Бій не вщухав упродовж усього дня. Намагання німців зруйнувати стіни монастиря закінчувалися невдало. Не досягши поставленої цілі, німці знову пішли на штурм. Але кулеметник Коцюба, який сидів на дзвіниці, безперебійним кулеметним вогнем відкидав навалу противників. Сім німецьких танків обстрілювали другу ніч повстанців, але зламати їх волю не змогли. Третього дня бій продовжувався з новою силою. Згодом повстанці, які лишилися в живих, побачили, що їхній командир загинув, вирішили прорватися через лінію вогню. О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, вони кинули на позиції ворога гранати і в безладді пішли на прорив. Одного повстанця ворогам вдалося схопити і відразу повісити. Іншим вдалося вирватись з оточення. Кулеметнику Коцюбі, який лежав поранений на дзвіниці, пощастило також врятуватися, після того, як затих бій. Смертю героїв полягло 29 воїнів УПА з чоти особливого призначення, якою командував чотовий Береза. У цей же день відбулися ще два бої між повстанцями і гітлерівцями біля с. Родовичі (Турій-ського району), в яких було знищено 120 німецьких окупантів [8, 227].

 

Із наближенням фронту в результаті відступу окупантів, які зазнавали поразки і на основній лінії фронту, бої ставали все більш жорсткими. Українські повстанці також ставали більш рішучими. 16 листопада 1943 р. у Рівному вночі вони напали на резиденцію німецького генерала, вивезли його за межі міста. Одночасно на вокзалі, в залі відпочинку для німців, було кинуто вибухівку від якої загинуло 70 німців і багато було поранено, а будинок було зруйновано. Через декілька днів в іншому районі відділи повстанців звільнили від німців районне місто Мізоч і тримали його цілу добу. Тут знищено багато німців, здобуто 150 крісів (рушниць), багато амуніції та іншого матеріалу. Одночасно німецькі фашисти напали на село Облапи (біля Ковеля) з метою пограбування його. Своєчасно прибулі повстанці вступили з грабіжниками в бій. 18 німців було вбито. Переможці здобули кулемет, гранатомет і значну кількість гвинтівок. 9-10 грудня 1943 р. по шляху Рівне – Ковель повстанці розбили дві німецькі вантажні автомашини, наповнені німцями. Було вбито 38 німців. Героїчна боротьба воїнів УПА зробила значний внесок у розгром німецько-фашистських окупантів. Лише у липні 1943 р. вони провели з ними 35 боїв, у серпі – 24, у вересні – 15, у жовтні і листопаді – 47 боїв. Це лише великих боїв, а малих була незліченна кількість. Узимку і весною 1944 р. довелося відділам УПА боротися в умовах прифронтової дійсності. В січні 1944 р. Червона армія зайняла більшу частину Рівненської області, а в перших днях лютого вона почала дальший наступ на захід. Німці в цей час змінили тактику ставлення до УПА й українського населення. Не було вже карних поліцейських експедицій і паління сіл. Навпаки, німецькі фронтові штаби почали шукати контактів до відділів УПА з метою пов’язати співпрацю для спільної боротьби проти більшовиків. Головне командування УПА було рішуче настроєні проти всякої співпраці з німцями. Ще в 1943 р. ГК УПА видало суворі накази проти співпраці. Незважаючи на це, один з курінних Сосенко (Порфир Антонюк) з Володимирщини почав переговори і співпрацю зі штабом 16 німецької танкової дивізії у Володимирі – Волинському. Дізнавшись про це, командир “Вовчак” (Олексій Шум) зняв його з курінного і віддав до польового суду. Суд засудив “Сосенка” до смертної кари. 7 березня 1944 р. рішення суду було виконано [9, 133].

 

У результаті героїчних зусиль УПА і радянських військ у 1944 р. Україну було звільнено від німецьких окупантів. Але боротьба УПА продовжувалась, тільки не з німцями, а з радянським суспільним ладом, оскільки він продовжував ту саму ганебну політику, яку він проводив і до початку війни 1941 р.

Література

  1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 52.
  2. ЦДАГОУ. ф. 1, оп. 22, спр. 77, арк. 4.
  3. Літопис УПА. – Т. 2. – Торонто, 1985. – 297 с.
  4. Літопис УПА. – Т. 8. – Торонто, 1984. – 320 с.
  5. Центральний державний архів вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОВУ), ф. 3893, оп. 1, спр. 164, арк. 2-2а, 15-17.
  6. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.
  7. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.
  8. Літопис УПА. – Т. 2, кн. 2. – Торонто, 1985. – 272 с.
  9. Літопис УПА. – Т. 5. – Торонто, 1984. – 272 с.

 

Volyhn Referats

Referats@360.com.ua

www.referaty.com.ua                             

for non-commercial use

 

Не кажучі нікому

 

Зйомки кліпу відбувались в напівзруйнованому Загорівському монастирі на Волині. На цьому місці, 8-11-го вересня 1943-го року, чота УПА під проводом Берези мала великий бій з німецькими окупантами та їхніми польськими прислужниками. Внаслідок бою близько тисячі нападників було вбито і поранено, українців загинуло близько тридцяти. Після того, як монастир було закидано бомбами з літаків та запалено, частина бійців УПА з боєм вирвалася з оточення.

 

 

 

 

 

 

 

Оценить эту статью:
Добавить комментарий
  Условия "Чистого Листа" для России.

Условия "Чистого Листа" для России.

Русские вы развязали с нами войну окупировали нашу территорию. Вы предагаете нам начать все с "Чистого Листа", мы можем согласиться при выполнении вами наших условий. Ну а теперь внимательно слушайте наши условия, которые вы должны обязательно выполнить, для восстановления нормальных отношений с нами и перейти кобсуждению "Чистого Листа"

  Меню
  РПЦ МП
  Досьє
  Категорії
КПУ
ОПГ
  Корисне
  Вход

Логин:

Пароль:



Регистрация

Забыли пароль?

  Кто на сайте
Администраторы: 0
Пользователи: 0
Гости: 302
Всего: 302

Список пользователей
  Рассылка

Подписаться на рассылку Тестовая тема.
Формат:
Другие рассылки

  Однодумці

  Герої України
Степан Бандера

Євген Коновалець

Роман Шухевич
  З життя державної еліти
  Україна
  Опрос
Україна, член НАТО ?
Ответов: 8811
Комментариев: 2
Результаты
Другие опросы
  Vor

Воровской портал

  Важливе
  Пошук

ВНИМАНИЕ

Опознаем террористов, сепаратистов уродов

  Русский мир
  • Дезинформация

  • Россия
  • ВАША РАША
  • Рейс MH17
  • Сдыхающая Россия
  • Русская гордость
  • "Русский мир"
  • Русские каратели
  • Пытки ГРУ РФ
  • Русские на Донбасе
  • Русские в Сирии
  • Звери Путина
  • 17 сентября 1939
  • Война 1812 гола
  • Финская война
  • Зачистка с. Самашки
  • Трибунал
  • Муравьев в Киеве
  • Операция "Монолит"
  • Русские планы
  • Миф о братстве
  • Покушение на Россию
  • Обыкновенный фашизм
  • РПЦ и Сталин
  • Имя твое — Орда
  • Русские 3-го Рейха
  •   Партия Регионов
    Янукович и К



      Гамбіт президента


    От Шконки до Хонки
    От Хонки до Шконки

      Чорний стоматолог

    Сімейні традиції

      Моя кнопка
    Моя кнопка

     

     

    Інфо Online Приватний інформаціїно-аналітичний портал
    Сайт работает на LinkorCMS Всі права належать Анатолію Ткаченко © 2007 Матеріали сайту є вільними для розповсюдження за умови посилання (для internet-ресурсів - гіперпосилання) на джерело.  
    Веб мастер: toliban@meta.ua
    Страница сгенерирована за 0.08 сек. и 13 запросов к базе данных ( PHP: 78% БД: 22% )