Черчилль, де Голль, Маннергейм: як відомі лідери програвали вибори і поверталися до влади
У світовій історії лідери, які відіграли важливе значення в критичні моменти для своїх країн, не рідко втрачали владу, але потім тріумфально поверталися.
Так складалася доля Вінстона Черчилля, Шарля де Голля та Карла Маннергейма.
Всіх трьох об'єднує те, що вони керували своїми країнами у найтемніші часи - під час Другої світової війни. Вони також займали перші місця у телевізійних проектах, під час яких глядачі обирають найвеличніших своїх співвітчизників.
З чим були пов'язані їхні поразки на виборах, повернення до влади, та яку роль вони в підсумку відіграли для розвитку своїх країн?
Вінстон Черчилль
"Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту"
Копирайт изображения Getty Images Image caption 13 травня 1940 року Черчилль звернувся з промовою до британців зі студії ВВС, в якій закликав готуватися до "довгих місяців боротьби та страждань" на шляху до перемоги
"Я повторю перед Палатою те, що вже сказав тим, хто приєднався до нового уряду: "Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту". На нас чекає суворе випробування. Перед нами багато довгих місяців боротьби та страждань. Ви мене запитаєте, яким є наш політичний курс? Я відповім: вести війну на морі, суші й у повітрі, з усією міццю та силою, яку дає нам Бог; вести війну проти жахливої тиранії, яка перевершує будь-який людський злочин. Ось наш курс. Ви запитаєте, яка наша мета? Я можу відповісти одним словом: перемога, перемога будь-якою ціною, перемога, попри весь жах, перемога, яким би довгим і важким не був шлях; тому що без перемоги не буде життя".
Ця цитата з виступу Вінстона Черчилля у Палаті громад 13 травня 1940 року стала девізом протистояння цивілізованого світу проти Гітлера та його союзників на довгі п'ять років найбільш кривавої війни в історії людства.
Здавалося б, нічого не могло завадити Черчиллю, одному з творців перемоги у війні, талановитому оратору та найдосвідченішому політику свого часу, залишитися при владі після парламентських виборів у Британії у липні 1945 року.
Після визволення Берліна у травні 1945 року його рейтинг підтримки в британському суспільстві сягнув 83%.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption 8 травня 1945 року - Третій Рейх переможено. Вінстон Черчилль зустрічає перемогу з королем Георгом VI, королевою Єлизаветою, принцесою і майбутньою королевою Єлизаветою (крайня зліва) і принцесою Маргарет (крайня справа) в Букінгемському палаці
Але Консервативна партія, лідером якої був Черчилль, програла ті вибори - 36% голосів проти майже 48% у лейбористів. Наприкінці липня він мусив піти у відставку, а уряд сформував лідер лейбористів Клемент Еттлі.
Що ж стало причиною поразки?
Це були перші за 10 років парламентські вибори у Британії: у 1940 році вибори не відбувалися через стан війни, а країною 5 років поспіль керував коаліційний уряд з провідних партій, в якому заступником Черчилля був його майбутній суперник, лейборист Клемент Еттлі. І виборці голосували за партії та партійні платформи, а не за їхніх лідерів.
Частина виборців вважала консерваторів винними в політиці умиротворення, яку проводив попередник Черчилля Невіл Чемберлен. Той підписав 1938 року Мюнхенський договір, який призвів до окупації Чехословаччини та збільшив апетити Гітлера.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Мюнхенський договір, який підписали Невіл Чемберлен (крайній зліва), прем'єр Франції Едуар Даладьє (другий зліва) з Адольфом Гітлером та Беніто Муссоліні у вересні 1938 року, дорого обійшовся Франції та Британії. Чемберлен ще побачить бомбардування Британії люфтваффе незадовго до смерті у 1940 році, а Даладьє проведе більшу частину війни в німецьких тюрмах та концтаборах
Політика консервативного уряду Чемберлена призвела до непідготовленості й поразок Британії на першому етапі війни, руйнації альянсів у довоєнній Європі. Крім цього, лейбористи нагадували про довоєнні роки за правління консерваторів як про час бідності і масового безробіття.
"Вас поставили перед вибором між війною та ганьбою. Ви обрали ганьбу і ви отримаєте війну", - ці слова сказав Черчилль саме про політику Чемберлена.
Втім, виборці, які голосували проти консерваторів саме через політику у 30-х роках, хотіли покарати не Черчилля, а його однопартійців.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption У Черчилля був надзвичайно високий рейтинг на момент поразки Третього Рейху, який значно перевершував рейтинг його Консервативної партії
Невдалим стало й рішення консерваторів зосередитися на питаннях зовнішньої політики та оборони, особі Черчилля-переможця, у той час як лейбористи обіцяли відбудову Британії та реформи. Їм вдалося вловити настрої суспільства, яке п'ять років йшло на великі жертви заради перемоги у війні.
Лейбористи обіцяли втілити положення Доповіді Вільяма Беверіджа, підготовленої 1942 року. Ця доповідь передбачала створення держави загального добробуту - запровадження соціального страхування, загальнодоступної системи охорони здоров'я як компенсацію за пожертви під час Другої світової війни. Такі перетворення мали здолати п'ять проблем на шляху післявоєнного відродження Британії, якими, на думку авторів доповіді, були "убогість, хвороби, невігластво, бідність та неробство".
Доповідь сера Вільяма Беверіджа - економіста та одного з лідерів лібералів - стала фундаментом побудови держави загального добробуту лейбористським урядом, що прийшов до влади 1945 року. Черчилль вважав Беверіджа "мрійником"
Черчилль, як і більшість консерваторів, не був прибічником втілення доповіді Беверіджа, хоча як не парадоксально, ця доповідь по суті була продовженням реформ, які він проводив на старті політичної кар'єри на чолі Ради Торгівлі у 1908-1910 роках. Тоді він домігся восьмигодинного робочого дня для робітників гірничодобувної промисловості, ухвалення Trade Boards Act, що запроваджував мінімальну зарплату в кількох галузях промисловості, виступав за виплату допомоги з безробіття.
"Це серйозне загальнонаціональне зло, що будь-який клас підданих Його Величності має отримувати менше прожиткового мінімуму в обмін на всі свої зусилля", - аргументував Черчилль у 1909 році необхідність запровадження мінімальної зарплати.
У 1908-1910 роках Черчилль, на той момент член Ліберальної партії, був одним з провідних британських соціальних реформаторів. Вже за пару років на посаді міністра внутрішніх справ він перетворився на головного опонента страйкуючих робітників
Соціальні ініціативи своєї молодості у 1945 році він не згадував, не намагався вибити соціальний козир в лейбористів, навіть в умовах, коли післявоєнні уряди в багатьох країнах Європи почали втілювати масштабні соціальні програми. Вільяма Беверіджа Черчилль вважав "мрійником".
Після поразки Гітлера порядок денний консерваторів більше не був актуальний для значної частини британців. А на тлі чуток у робітничих кварталах, що Черчилль планує ще одну війну - з СРСР - і що доведеться страждати ще кілька років, у лейбористів побільшало виборців.
"Дайте нам зустріти майбутнє!" - наголошував передвиборчий маніфест лейбористів, які обіцяли мир, процвітання та вирішення економічних проблем.
Висловлювання Черчилля надихали британців під час війни. "Ніколи на полях людських конфліктів не залежало так багато для людства від настільки небагатьох", - говорив він про роль британської військової авіації під час Битви за Англію. Проте на виборах 1945 року одне висловлювання коштувало йому голосів
У промові від 4 червня Черчилль зазначив, що для втілення своєї програми лейбористам доведеться створити "щось на кшталт Гестапо" і зазначив, що права людини та свобода слова можуть опинитися під загрозою за їхнього уряду.
Відповідь лідера лейбористів Еттлі була жорсткою, він намалював виборцям партію консерваторів як класову елітарну партію, де майже немає людей, що живуть на зарплату.
"Я повністю згоден з тим, що люди повинні мати найбільшу свободу, сумісну зі свободою інших. Був час, коли роботодавці могли вільно використовувати на роботі маленьких дітей 16 годин на день. Пам'ятаю, коли роботодавці могли вільно використовувати втомлених робітниць на завершенні виробництва штанів за пенні, половину пенні за пару. Був час, коли люди могли вільно ігнорувати санітарію, внаслідок чого тисячі померли від хвороб, яким можна запобігти. Протягом багатьох років кожна спроба виправити це кричуще зло була заблокована під тим самим приводом про свободу для особи", - заявив Еттлі.
І нарешті, консерватори знехтували даними соціологічних опитувань, які тоді тільки ставали частиною британської політичної традиції. Опитування свідчили, що у червні 1943 року лейбористи були популярнішими за консерваторів на 10%, а у лютому 1945 року розрив виріс до 18%.
Лорд Моран, особистий лікар Черчилля, який відвідав його у день оголошення результатів виборів, назвав їх підсумки "невдячністю" британського суспільства.
"Я б це так не назвав. В них були дуже тяжкі часи", - відповів Черчилль, як стверджує Лорд Моран у своїй книзі "Черчилль: боротьба за виживання 1945-1960".
Наступні шість років Черчилль був лідером опозиції та займався написанням мемуарів. Під час візиту до США у березні 1946 року він виголосив знамениту промову у Фултоні, яка дала старт Холодній війні.
"Від Штеттіна на Балтиці до Трієста в Адріатиці, залізна завіса простягнулася поперек континенту. По той бік уявної лінії - всі столиці давніх держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія, всі ці відомі міста і поселення навколо них перебувають в тому, що я маю назвати Радянською сферою, і все підпорядковано, в тій чи іншій формі, не тільки радянському впливу, але дуже сильному і, в багатьох випадках, надзвичайно сильному контролю Москви. Комуністичні партії, які були дуже невеликі у всіх східних державах Європи, дорвалися до влади всюди і отримали необмежений тоталітарний контроль", - наголосив Черчилль, назвавши комунізм загрозою для християнської цивілізації.
Тим часом, уряд Клемента Еттлі втілив обіцянки, націоналізував деякі банки, галузі промисловості та енергетику - загалом 20% економіки, створив Національну систему охорони здоров'я, запровадив безкоштовну медицину і середню освіту, побудував приблизно мільйон житлових будинків, в яких житло отримали родини з низькими доходами. Покращення соціальної ситуації та втілення плану Маршалла сприяли тому, що лейбористи перемогли консерваторів Черчилля і на виборах 1950 року.
Проте на початку 50-х років витрати на участь у Корейській війні вдарили по британській економіці, протистояння між лівим та правим крилом партії викликало чвари серед лідерів лейбористів.
На дострокових виборах у жовтні 1951 року уряд Еттлі втратив владу. Попри те, що лейбористи отримали більше голосів за консерваторів, через мажоритарну систему виборів вони мали менше мандатів у Палаті громад. Черчилль повернувся до влади, зробивши акцент своєму досвіді керівництва країною під час війни, що було актуально в умовах Корейської війни.
Черчилль не став скасовувати більшість реформ лейбористів та відмовлятися від Національної служби охорони здоров'я. На той момент він був переконаний у необхідності втручання держави в економіку, його уряд відзначився масштабним будівництвом житла.
Головні зусилля після повернення до влади він спрямував на укріплення "особливих відносин" зі США та збереження Британської імперії. 1952 року Британія реалізувала ядерну програму, започатковану урядом Еттлі, і стала третьою ядерною державою у світі після США і СРСР.
Незабаром внаслідок інсульту його здоров'я погіршилося і чутки про відставку стали реальністю. У віці 80 років 1955 року Черчилль передав керівництво урядом своєму протеже та міністру закордонних справ Ентоні Ідену.
Через десять років, 1965 року він помер.
2002 року ВВС провела телепрограму "100 великих британців", в рамках якої опитані британці поставили Черчилля на перше місце в цьому переліку.
Шарль Де Голль
"Як ви хочете управляти країною, в якій існує 258 сортів сиру?"
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Шарль Де Голль був першим французом, який зі студії ВВС кинув виклик військам Третього рейху, що окупували Францію
Цей відомий вислів генерала Де Голля про управління країною з 258-ма сортами сиру, мабуть, найкраще демонструє труднощі, з якими йому довелося стикнутися протягом 29-ти років зусиль зробити Францію однією з найвпливовіших країн світу. І підсумовуючи результати його діяльності, можна сказати, що де Голлю таки вдалося.
У червні 1940 року французька армія зазнала поразки внаслідок успішного наступу армій Гітлера. Прем'єр-міністр країни маршал Петен погодився на умови перемир'я, що передбачали окупацію 60% континентальної території Франції німецькими військами і роззброєння французької армії.
Виклик Третьому Рейху кинув один з колишніх підлеглих Петена 49-річний генерал де Голль, що почав збирати у Лондоні сили для визволення батьківщини. Його промова в студії ВВС 18 червня 1940 року поклала початок Руху Опору у Франції.
"Що б не трапилося, полум'я французького опору не повинно згаснути і не згасне", - закликав французів де Голль.
"Франція програла битву, але вона не програла війну! Нічого не втрачено, тому що ця війна - світова. Настане день, коли Франція поверне свободу і велич... Ось, чому я прошу всіх французів об'єднатися навколо мене в ім'я дії, самопожертви та надії. Хай живе Франція!" - йшлося у його відозвах, які поширювалися у Франції.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption На День взяття Бастилії 14 липня 1940 року де Голль інспектував перших добровольців "Вільної Франції" у Лондоні. Через чотири роки він виступатиме на площах визволених французьких міст
Чотири роки по тому, після запеклої боротьби "Вільних французьких сил" де Голля з німецькими військами та колабораціоністами за французькі колонії та після висадки союзників у Нормандії, Де Голль очолив тимчасовий уряд, якому довірили керівництво визволеними французькими територіями. Тобто фактично він став головою держави.
25 серпня 1944 року де Голль з тріумфом вступив у Париж, визволений після повстання та капітуляції німецького коменданта, який відмовився виконати наказ Гітлера про знищення міста.
"Франція повертається у Париж, у свій рідний дім. Вона повертається сюди закривавленою, але сповненою рішучості. Вона повертається сюди навченою важким уроком, але більш ніж коли-небудь свідомою своїх обов'язків та прав", - наголосив він, промовляючи з паризької ратуші.
У своїх "Військових мемуарах" де Голль згадував, що в останні місяці війни французи очікували від нього дива.
"Не усвідомлюючи весь масштаб руйнувань, страшний брак всього необхідного і тяжкий тягар подальшого ведення військових дій, багато хто вважав, що незабаром в повному обсязі налагодиться виробництво, що постачання швидко покращиться, знову відновиться комфортабельне довоєнне життя. Союзників вважали персонажами лубкових картинок, володарями нескінченних ресурсів, якими вони готові були поділитися з Францією, заради любові до якої вони сприяли її звільненню, а тепер бажали відновити її могутність у себе під боком. Що ж до де Голля, персонажа дещо казкового, який уособлює в їхніх очах дивовижне звільнення, то він сам по собі був здатний зробити всі ті дива, яких від нього чекали", - писав він.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Парижанка намагається поцілувати де Голля у день визволення Парижа
У тимчасовий уряд де Голля увійшли представники всіх політичних сил, які підтримали Рух Опору - від правих до комуністів. Були націоналізовані ключові галузі промисловості, банки, підприємства, що належали колабораціоністам, підвищені зарплати та пенсії, відновлено 40-годинний робочий тиждень.
Аби зупинити масові розправи, 40 тисяч колабораціоністів відправили до в'язниць, ще дві тисячі засудили на смерть.
У 1945 році на виборах до Установчих зборів, що мали ухвалити конституцію, 26% голосів здобули комуністи, майже 25% - прихильники де Голля та християнські демократи з партії МРП і 24% - соціалісти. Але вже у січні 1946 року де Голль пішов у відставку з посади прем'єр-міністра через розбіжності з лівими та представниками МРП, які хотіли перетворити Францію на парламентську республіку з незначними повноваженнями для президента.
Де Голль натомість волів створити сильну президентську республіку, де уряд призначав би президент. У промові влітку 1946 року він зазначив, що саме неефективна парламентська республіка призвела до зради національних інтересів країни, але випробування, що випали на долю Франції виявили еліту, для якої майбутнє країни важливіше за партійні протиріччя.
"(Порятунок. - Ред.) принесла еліта, що стихійно вирвалася з глибин нації, яка, піднявшись вище якихось класових і партійних пристрастей, присвятила себе боротьбі за звільнення, велич та оновлення Франції. Розуміння своєї моральної переваги, сприйняття самопожертви і подвигу як святої справи, бажання першою відгукнутися на ризиковане і небезпечне доручення, презирливе ставлення до суєти, амбіцій та інтриг ... віра в перемогу і щасливе майбутнє Батьківщини - такий психологічний портрет цієї еліти, яка почала з нуля і ціною величезних жертв повела за собою всю Імперію і всю Францію", - наголосив де Голль.
Проте у жовтні 1946 року на референдумі більшість французів підтримали Конституцію, що передбачала парламентську республіку. У наступні 12 років, до повернення де Голля до влади, країною встигли покерувати 24 уряди.
"Країна і світ ставали свідками скандального спектаклю існування "урядів", сформованих в результаті компромісів, які піддавалися лютим нападкам з усіх боків відразу ж після того, як вони створювалися, підривалися внутрішніми розбіжностями і суперечностями, і які незабаром скидали в результаті голосування, яке частіше за все висловлювало лише нестримний апетит нових кандидатів на міністерські портфелі", - описував цей період у "Мемуарах надії" Шарль де Голль.
Генерал не змирився з поразкою, заснувавши "Об'єднання французького народу", до якого долучилося чимало його бойових побратимів. Вони виступали за зміну Конституції та побудову президентської республіки.
Ключові партії - від соціалістів до християнських демократів - утворили коаліцію, аби не допустити де Голля або комуністів до влади, і перед виборами змінили виборчу систему з пропорційної на мажоритарну, аби ускладнити їм завдання.
У 1951 році партія де Голля здобула друге місце на виборах з 22% голосів - після комуністів з 26%, але жодним чином не змогла вплинути на формування уряду. Генерал вимагав одностайної позиції депутатів партії під час голосувань, через що почав сваритися з прихильниками і у 1953 році він оголосив про розпуск партії.
Він на кілька років залишив політику й присвятив себе написанню "Військових мемуарів". Втім, багато прихильників де Голля залишилися у політиці, і звернулися до нього, коли Франція опинилася у кризі.
Ця криза була пов'язана з невдалою спробою уряду зупинити рух за незалежність в Алжирі, що вилилася в кровопролитну війну.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Карикатура Daily Mail "Массю скидує де Голля на Париж", 1958 рік. ЗМІ натякали, що бунт офіцерів в Алжирі, одним з очільників якого був генерал Массю, допоміг де Голлю повернутися у владу
На тлі чуток, що уряд готується відмовитися від Алжиру, там відбувся заколот французьких ультраправих, до яких приєдналися деякі офіцери армії. Вони вимагали зробити все, аби Алжир лишився французьким і за пропозицією генерала Массю закликали де Голля створити уряд суспільного порятунку.
15 травня де Голль звернувся з заявою до ЗМІ: "Ось уже 12 років, як Франція намагається вирішити проблеми, непосильні для режиму партій, і йде до катастрофи. Колись у важкий для неї час країна довірилася мені, аби я повів її до порятунку. Сьогодні, коли на країну чекають нові випробування, нехай вона знає, що я готовий прийняти на себе всі повноваження Республіки".
Для тих, хто не сприймав заколотників, він був рятівником від екстремістів, а повсталі офіцери сподівалися, що генерал захищатиме збереження імперії.
Проте політики, які керували країною 12 років, лякали суспільство тим, що де Голль встановить у країні режим сильної руки.
На прес-конференції 19 травня 1958 року журналіст запитав його, чи готовий він гарантувати основні права людини.
"Чи я посягав колись на основні права? Я їх відновив (1944 року. - Ред.). Чому ви хочете, щоб у 67 років я почав кар'єру диктатора?", - відповів Де Голль.
1 червня 1958 року парламент обрав де Голля прем'єром. Незабаром він домігся ухвалення на референдумі конституції, що перетворювала Францію на президентську республіку, попри опозицію ультраправих та лівих, а у грудні того ж року був обраний президентом.
Він не виправдав жодних сподівань організаторів алжирського заколоту. У 1958-1960 роках більшість французьких колоній отримали незалежність, хоча Франція змогла зберегти вплив у багатьох з них.
На референдумі у січні 1961 року понад 75% французів погодилися на самовизначення Алжиру, а у 1962 році Франція визнала його незалежність. Понад мільйон французів залишили Алжир.
Ультраправі бойовики кілька разів безуспішно намагалися вбити де Голля, аби помститися за втрату Алжира. Під час замаху 22 серпня 1962 року в неброньований автомобіль генерала випустили 187 куль, з них 14 потрапили в авто. Ані президент, ані його дружина не постраждали, автомобілю з двома пробитими шинами вдалося поїхати від переслідувачів.
1965 року де Голль став переможцем перших всенародних виборів президента Франції з 55% голосів виборців.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Під час замаху 22 серпня 1962 по президентському автомобілю Citroen DS випустили 187 куль, 14 з них потрапили в авто. Шарль де Голль, його дружина, водій та ад'ютант президента лишилися неушкодженими
Кінець колоніальної імперії дав стимул розвитку Франції, а зменшення військових видатків дозволило направляти більше коштів на розвиток науки та технологій.
За підсумками правління де Голля, що тривало до 1969 року, Франція зробила стрибок у майбутнє.
60-і роки були найкращими в післявоєнній історії для французької економіки. З 1958 по 1969 рік середньорічні темпи зростання ВВП складали 5,48% - трохи менше ніж у Західної Німеччини та Італії, але більше, ніж у США чи Великої Британії. Найвищими були темпи зростання у промисловості, відкривалися десятки нових заводів та високотехнологічних виробництв, будувалися сотні кілометрів автошляхів.
Зростання експорту складало 10,25% на рік, доля Франції у світовому об'ємі експорту за 1958-1969 роки зросла на з 4,9 до 5,5%.
Прибуток домогосподарств у розрахунку на одного мешканця зростав у 1958-1969 роках на 4,7%, дедалі більше французів могли собі дозволити відпочинок на курортах та купівлю автомобіля. Кількість автомобілів з 1960 по 1969 роки зросла більш ніж удвічі - з 6,2 млн до 13,7 млн. На день в країні будувалося 1400 квартир.
Голлізм почали називати "акушером сучасності".
1959 року де Голль оголосив про намір зробити Францію ядерною державою.
"Через 10 років у нас буде чим вбити 80 млн росіян. І я думаю, що не нападуть на людей, в яких є чим вбити 80 млн росіян, навіть якщо в них є чим вбити 800 млн французів, якщо припустити, що 800 млн французів існують", - аргументував він.
У 1960 році країна випробувала ядерну зброю, у 1968 році - термоядерну.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption У 1967 році у Франції почали будівництво першої атомної сумбарини - Le Redoutable
США намагалися завадити французькій ядерній програмі, і заборонили експорт до країни необхідних американських комп'ютерів IBM та СDС. Де Голль ухвалив план Сalcul, який дав імпульс виробництву комп'ютерів для військових та цивільних потреб та дослідженням в галузі інформатики.
Завдяки державній підтримці, аерокосмічна та суднобудівна галузі Франції стали одними з найкращих у світі. У 1961 році було відкрито національний центр космічних досліджень CNES, який за чотири роки запустив перший французький супутник.
У березні 1969 року здійснив свій перший політ надзвуковий літак Конкорд, розроблений французькими та британськими компаніями за підтримки урядів двох країн. А суднобудівна галузь країни створила теплохід "Франція", який чверть століття був найбільшим у світі.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Літак "Конкорд", що здійснив перший політ у 1969 році, став символом технологічного прогресу Франції
Кількість науковців у країні за 10 років зросла у 4 рази, було збудовано 2500 шкіл і суттєво розширився доступ до вищої освіти, при чому, третині студентів держава платила стипендії.
Де Голль вважав потужну економіку та потужні державні інститути двигуном прогресу.
"У Франції великими проектами займається держава. Що я можу зробити. Підприємці не підприємничать", - зазначав французький президент.
Водночас він кинув виклик біполярній системі, намагаючись позиціювати Францію як альтернативний центр сили.
Припинення участі у військовій організації НАТО, визнання комуністичного уряду Китаю, засудження війни у В'єтнамі та промови де Голля у країнах Латинської Америки дратували США.
Це зовсім не означало, що де Голль мав якісь симпатії до лівих - він оскаржував першість Вашингтону.
Позиції генерала почали руйнуватися після масштабних протестів у травні 1968 року, двигуном яких були ліворадикальні студенти. Проте причина невдоволення, що зростала в країні була глибшою, ніж захоплення ідеями Мао Цзедуна чи Троцького в паризьких університетах, адже протести швидко поширилися на робітників та бідні верстви населення.
Чимало французів вважали, що просто не змогли скористатися з економічного піднесення 60-х, особливо порівнюючи себе з більш успішними співгромадянами. Дрібні фермери не витримували конкуренцію через автоматизацію, робітники були незадоволені своїми зарплатами, західні та центральні регіони відставали у розвитку, а дехто взагалі залишився жити в нетрях-бідонвілях, попри роки процвітання.
Значна частина молоді, з покоління "бебі-буму", вступила в доросле життя, вимагала змін і вважала де Голля надто старим та консервативним, аби задовольнити їхні вимоги.
Де Голль закликав до придушення протестів, але його прем'єр Жорж Помпіду пішов на певні поступки демонстрантам, аби заспокоїти ситуацію. Це викликало конфлікт між ними і в лавах голлістів. Помпіду незабаром був відправлений у відставку - "у резерв республіки", за словами де Голля.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Помпіду обрали президентом за місяць після відставки де Голля
Але вже у квітні 1969 року французи не підтримали на референдумі ініціативи де Голля з реформи державних інститутів і він виконав обіцянку піти у відставку. Невдовзі на президентських виборах переміг Помпіду.
Шарль де Голль помер через рік після відставки, 1970 року.
"Франція овдовіла!" - заявив у зверненні до французів президент Помпіду.
У 2005 році на телеканалі France 2 провели програму "Найвеличніший француз усіх часів". Де Голлю французи віддали перше місце.
Карл Маннергейм
"Ми захищали незалежність нашої держави"
Карл Густав Маннергейм вважається у Фінляндії національним героєм. З його ім'ям пов'язані ключові події становлення цієї держави, що виникла на уламках Російської імперії після революції 1917 року.
На момент революції у Росії Маннергейму виповнилося 50 років. Виходець зі шляхетного шведського роду, він був генерал-лейтенантом царської армії, знайомим з імператором Миколою II, якому свого часу особисто доповів про результати російської розвідувальної експедиції у Східну Азію.
Тож нічого дивного, що з самого початку Маннергейм став ворогом більшовиків. Не побачивши готовності російської аристократії до боротьби з ними, у грудні 1917 року він повернувся на батьківщину, аби підтримати становлення незалежної Фінляндії.
На початку 1918 року Маннергейм, який, попри знання кількох мов, погано володів фінською, був призначений головнокомандувачем і очолив процес створення фінської армії.
"Я був впевнений, що наша країна володіла ширшими можливостями для порятунку культури і суспільного ладу, ніж Росія. Там я спостерігав лише відсутність віри й пасивність, на батьківщині ж я відчув непереборне прагнення людей боротися за свободу", - згадував у своїх "Мемуарах" Маннергейм.
Він заперечував, що у Фінляндії відбувалася громадянська війна, і називав її визвольною.
"За подібними вигадками стоїть прагнення звинуватити законні уряд і армію в розв'язуванні війни, але це не приховає того факту, що в 1918 році ми захищали недоторканність і незалежність нашої держави. Якби ми не піднялися на боротьбу в 1918 році, Фінляндія в найкращому випадку перетворилася б в автономну область Радянського Союзу - без жодних національних свобод, без справжньої державності, і нам би не знайшлося місця серед вільних націй", - пояснював генерал.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Карл Маннергейм прослужив у кавалерійських частинах російської армії 30 років і дослужився до звання генерал-лейтенанта
Маннергейм аргументував початок бойових дій тим, що попри визнання незалежності Фінляндії радянським урядом на чолі з Леніним, російські військові залишилися на території країни. Деякі офіцери російської армії дійсно підтримали більшовиків, та взяли участь у керівництві фінською Червоною Гвардією.
"Саме тому війна, що спалахнула, була війною визвольною, боротьбою за свободу. Цей факт не може змінити і ту обставину, що незабаром ми були змушені вести військові дії не тільки проти росіян, але і проти бунтівників всередині країни", - додає він у "Мемуарах".
До травня 1918 року фінська армія за допомогою шведських добровольців та німецьких військових завдала поразки місцевій Червоній гвардії, де переважали етнічні фіни-робітники, і встановила контроль над всією територію країни.
Війна з обох боків супроводжувалася чисельними військовими злочинами, масовими стратами полонених та запідозрених у нелояльності цивільних.
Тисячі переможених опинилися в концтаборах на довгий час, де помирали від голоду і хвороб, або були розстріляні. Маннергейм зазначав у мемуарах, що виступав проти створення концтаборів.
Маннергейм приймав парад перемоги у тій війні, але незабаром залишив посаду головнокомандувача через рішення сенату Фінляндії залучити німецьких офіцерів для розбудови армії, оскільки виступав проти зближення з Німеччиною.
Проте він не припиняв контакти з представниками Британії та Франції і після поразки Німеччині у війні у грудні 1918 року пристав на пропозицію фінського уряду стати регентом Фінляндії - фактичним керівником держави.
Маннергейм домігся визнання незалежності Фінляндії західними державами у травні-червні 1919 року, протидіючи пропаганді з боку російських білих емігрантів, які навіть в умовах перемог більшовиків у Росії не збиралися відмовлятися від претензій на Фінляндію, намагався відстояти для країни Аландські острови, на які претендувала Швеція, та направив добровольців до Естонії, які допомогли завдати поразку більшовикам у цій країні.
Фінляндія того ж року стала республікою. Маннергейм був незалежним кандидатом на президентських виборах 25 липня, але програв ліберальному кандидату Каарло Стольбергу. За генерала проголосували лише 50 з 200 депутатів парламенту, консерватори та представники партії шведської меншості.
Ліберали, аграрії та соціал-демократи, які підтримали Стольберга, були занепокоєні, що Маннергейм може перетворитися в авторитарного лідера та почати наступ на Санкт-Петербург, аби допомогти російським білим, у той час як вони хотіли досягти миру з радянською Росією та зберегти ресурси країни, а не витрачати їх на порятунок російської аристократії. До того ж, переможець виборів Стольберг пропонував покращення соціальної політики щодо робітників та бідних, аграрну реформу, аби запобігти зростанню популярності комунізму.
Втім, прогнози Маннергейма, що існування фінської парламентської республіки буде супроводжуватися постійними політичними кризами, виправдалися: за наступні 20 років у країні змінилося 19 урядів.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption "Брудна білизна диктаторів". Гітлер пере сорочку, на якій написано "Польща", Сталін - сорочку з написом "Фінляндія". Сорочки з написами "Австрія" та "Чехословаччина" вже розвішані. Карикатура з французького журналу Marianne, лютий 1940 року
Маннергейм повернувся на авансцену 1931 року, коли пристав на пропозицію від президента Свінхувуда стати керівником Ради оборони. На цій посаді він домігся збільшення оборонного бюджету, закупівлі нової військової техніки, і побудував "лінію Маннергейма" - укріплення на прикордонній з СРСР території.
Одразу після вторгнення радянських військ на територію Фінляндії після початку Зимової війни 30 листопада 1939 року Маннергейма призначили головнокомандувачем армії.
На допомогу фінській армії прийшли кілька тисяч добровольців зі Швеції, Норвегії, Данії, Естонії, США, серед яких були кадрові військові. Проте навіть з такою допомогою співідношення сил було не на користь Фінляндії, особливо щодо військової техніки - у фінів було 32 танки, з яких лише 10 було придатні для боїв, а радянська армія зосередила лише на карельскому перешийку біля фінського кордону 1450 танків.
Попри перевагу радянських військових, їм не вдалося швидко прорвати фінську оборону, тисячі радянських солдатів потрапили у полон або замерзли, а радянські втрати загиблими та померлими перевищували фінські щонайменше у чотири рази.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Фінські військові-"примари" під час Зимової війни
Пізніше Маннергейм наголошував, що радянська пропаганда намагалася перебільшити значення "лінії Маннергейма", аби виправдати допущені помилки.
"Оборонна лінія, звичайно, була, але її утворювали лише подекуди довготривалі кулеметні гнізда та два десятки збудованих за моєю пропозицією нових дотів, між якими були прокладені траншеї. Її міцність стала результатом стійкості і мужності наших солдатів, аж ніяк не результатом міцності споруд", - писав він у мемуарах.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Фінські військові ведуть радянських полонених під час Зимової війни 1939-1940 років
Британія і Франція надто довго обговорювали відправлення військ на підтримку Фінляндії, а Швеція та Норвегія відмовилися відкрито стати на бік Фінляндії у війні і пропускати британців і французів через свою територію. Після прориву лінії оборони у лютому 1940 року, Маннергейм почав наполягати на переговорах з СРСР через вичерпання ресурсів.
У березні 1940 року Фінляндія мусила погодитися на мирний договір і втрату чотирьох тисяч квадратних кілометрів території, де вироблялося 11% ВВП Фінляндії і де проживали 12% населення. Понад 400 тисяч людей були евакуйовані з території, яка відходила до СРСР
Проте фінська армія довела свою витривалість і відстояла незалежність країни.
"В історії воєн майже не зустрінеш прикладу, коли армія, набагато слабкіша свого ворога за чисельністю і спорядженням, здатна була завдати противнику настільки важких втрат, раз за разом відбивати атаки, навіть при відступі", - згадував Маннергейм.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Картина радянського художника Олександра Блінкова "Взяття Виборга". В СРСР намагалися зобразити Зимову війну переможною, натомість жахливі втрати радянської армії у боях з фінами переконали Гітлера у її неготовності до війни з більш сильним суперником
Напередодні нападу Гітлера на СРСР нові вимоги з боку Москви, окупація радянськими військами держав Балтії, створення на радянській території Карело-Фінської соціалістичної республіки та донесення розвідки про плани Москви щодо окупації Фінляндії у 1941 році підштовхували Гельсінкі до співпраці з Німеччиною.
Досі не з'ясовані всі обставини вступу Фінляндії у війну на боці Німеччини. Гітлер заявив про участь Фінляндії у війні на боці Німеччини, але фінський уряд змусив міністра закордонних справ Третього Рейху Ріббентропа дезавуювати цю заяву.
Втім, СРСР звинуватив Фінляндію в наданні аеродромів німецьким літакам, які бомбардували радянську територію, а 25 червня радянська авіація завдала ударів по фінським містам. Існує версія, що радянська розвідка сприйняла за правду дезінформацію з Берліна про концентрацію німецьких військ у Фінляндії, і у керівництві СРСР остаточно відкинули можливість нейтралітету Фінляндії.
26 червня президент Фінляндії Рюті оголосив про війну з СРСР, яку ц Фінляндії назвали "війною продовженням". Протягом кількох місяців фінські війська відвоювали всі території, втрачені під час Зимової війни, а також встановили контроль над радянською Карелією. Вже у листопаді 1941 року фінська армія припинила наступ, перейшла до оборони і почала часткову демобілізацію.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Фінський пропагандистський плакат часів Зимової війни зі зверненням до радянських військових
Німецьке командування з серпня безрезультатно вимагало участі фінської армії в наступі на Ленінград з півночі, а потім взяти участь в перерізанні Мурманської залізної дороги, важливої для постачання радянської армії допомоги від союзників. Маннергейм відмовляв.
"Здійснюючи опір участі наших військ в наступі на Ленінград, я виходив перш за все з політичних міркувань, які, на мою думку, були вагомішими за військові. Постійним обґрунтуванням з боку росіян при порушенні кордону Фінляндії було твердження, що незалежна Фінляндія нібито є загрозою для другої столиці Радянського Союзу. Тому нам розумніше було не давати противнику в руки зброї в цьому спірному питанні, яке навіть після закінчення війни не було б зняте з порядку денного", - стверджував генерал у мемуарах.
Окрім того, Маннергейм відмовився від передачі командування над фінськими частинами німецьким офіцерам, і зіграв не останню роль у відмові висилати єврейських біженців.
Зустріч з Гітлером, який несподівано прилетів у Фінляндію на день народження Маннергейма у червні 1942 року, не змінила позицію фінського головнокомандувача.
Копирайт изображения Getty Images Image caption Несподіваний візит Гітлера у Фінляндію на день народження Маннергейма у 1942 році не змінив позицію головнокомандувача фінської армії щодо наступу на Ленінград
Під час завершальної фази війни з СРСР у червні 1944 року Маннергейм домігся, аби домовленість про постачання Фінляндії необхідних для протидії наступу радянської армії ресурсів виглядала як таємна домовленість президента Рісто Рюті з міністром закордонних справ Третього Рейху фон Ріббентропом про те, що країна буде боротися на боці Гітлера до кінця.
Отримавши від німців тисячі протитанкових гранатометів та десятки винищувачів, фінські військові за допомогою асів німецьких люфтваффе у битві при Талі-Іхантала перемогли та зупинили наступ радянської армії.
"Угода з Ріббентропом виконала своє завдання. Зараз треба було підготувати вихід Фінляндії з війни, але до цього мала відбутися зміна глави держави", - писав у мемуарах Маннергейм.
Президент Рюті пішов у відставку, аби до влади прийшла людина, яка не оголошувала війну СРСР і не мала домовленостей з керівництвом Третього рейху. У Фінляндії його вчинок часто розглядають як самопожертву.
4 серпня 1944 року парламент видав спеціальний закон, згідно з яким Маннергейм став президентом на шість років. Він фактично об'єднав у своїх руках цивільну та військову владу.
Після поразки в битві при Талі-Іхантала СРСР не наполягав на безумовній капітуляції Фінляндії. У вересні почалися радянсько-фінські перемовини, а Маннергейм повідомив Гітлера у листі про вихід з коаліції з Німеччиною.
"Народ Фінляндії останнім часом навчився думати реалістично. На своєму досвіді він зміг переконатися, що і наша країна була пішаком у політичній грі великих держав і що жодна велика держава не погребувала використовувати малу країну у своїх інтересах. Найкращим свідченням цього є коливання в позиції Німеччини. Спочатку німці, будучи союзниками росіян, принесли нас у жертву на вівтар свого російського союзника, потім, переслідуючи власні інтереси, підтримували нас в період між війнами в 1940-1941 роках. Обставини привели до того, що ця підтримка перетворилася у братство по зброї", - писав Маннергейм.
Фінляндія уклала перемир'я з СРСР 19 вересня, кордони повернулися до лінії, накресленої під час Зимової війни, країна втратила район Петсамо - єдиний вихід до Баренцева моря з нікелевими рудниками. Проте Фінляндії вдалося зберегти суверенітет і залишитися неокупованою радянськими військами.
Кілька місяців фінській армії довелося відбивати Лапландію, де німці спалювали фінські села, руйнували мости та дороги. У квітні 1945 року війна на фінській території завершилася.
У березні 1946 року 78-річний Маннергейм пішов у відставку за станом здоров'я. Радянський Союз не наполягав на включенні його до переліку фінських політиків, яких судили як військових злочинців після завершення війни.
Копирайт изображенияGetty Images Image caption Після смерті Маннергейма у 1951 році за ініціативою фінських студентів почався збір коштів на спорудження йому пам'ятника у Гельсінкі. У ньому взяли участь 737 тисяч людей, пам'ятник було встановлено 1960 року
У своїх мемуарах Маннергейм шкодував, що скандинавським країнам - Норвегії, Швеції та Фінляндії - після Зимової війни не вдалося домовитися про оборонний союз, який, на його думку, зупинив би і напад Гітлера на Норвегію, і зробив би непотрібним вступ Фінляндії у війну проти СРСР. Винними в цьому Маннергейм вважав недалекоглядних політиків зі скандинавських країн.
"Я хочу сказати майбутнім поколінням, що розбрат у власних рядах б'є сильніше, ніж меч кривдника, а внутрішні розбіжності широко відчиняють двері перед противником, що приходить ззовні. У двох останніх війнах фіни самі довели, що одностайний народ, нехай навіть він чисельно малий, може розвинути величезну ударну силу і винести найважчі випробування", - писав він.
Оцінка діяльності Маннергейма є різною. У західних авторів переважає думка, що Маннергейм був саме тою людиною, яку потребувала Фінляндія на етапі становлення незалежності.
"Маннергейм був надзвичайно обережний щодо німців, як і в 1918 році. Він не був другом нацистів", - зазначив в коментарі OZY британський історик Джонатан Клеменс, автор книги "Маннергейм: президент, солдат, шпигун".
У день народження Маннергейма, 4 червня, у Фінляндії відзначається День сил оборони. За традицією, командувач Збройних сил в цей день покладає вінки до його могили на кладовищі у Гельсінкі.
У 2004 році Фінська телерадіомовна корпорація Yle провела телепрограму "100 великих фінів" - Маннергейм отримав перше місце.
Цікаво, що в Росії комуністи та деякі націоналісти ставляться до Маннергейма перш за все як до союзника Гітлера і ворога країни, а російське керівництво такої оцінки уникає і вшановує його пам'ять. У 2001 році квіти на могилу маршала Маннергейма у Гельсінкі поклав російський президент Володимир Путін, а у 2009 році його приклад наслідував Дмитро Медведєв.
Копирайт изображения Getty Images Image caption У червні 2016 року глава адміністрації Путіна Сергій Іванов та міністр культури Росії Володимир Мединський відкрили пам'ятну дошку Маннергейму у Санкт-Петербурзі
У червні 2016 року в Санкт-Петербурзі на фасаді одного з університетів за участі керівника адміністрації президента Росії Сергія Іванова відкрили меморіальну дошку Маннергейму.
Незадоволені політактивісти поливали дошку червоною фарбою і намагалися розрубати сокирою, то ж за кілька місяців її прибрали і відвезли до одного з музеїв.
|
Рашизм
Один триллион долларов уложен 100-дол. купюрами составит высоту 1200 километров. Вот как воруют на россии Путин и его шайка. А теперь займемся подсчетами, сколько же Путин и его воровская шайка сперли денег? Какая всетаки будет высота (1200 км) и вес горы из украденных денег, если ее выложить 100-ми купюрами? И с какой скоростью они воруют?
Центр протидії корупції
“Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки наші українські гниди”
Воровской портал
