Ми пройшли пекло

Ми пройшли це пекло не для того, щоб здатися. Все наше життя – це дорога в небо. І ми зробимо все, щоб повернутися в кабіну вертольота

Журналісти телеканалу CNN записали інтерв’ю з українськими пілотами, яких за допомогою ГУР МО України було звільнено з російського полону

8 березня ц. р. декілька українських військових гелікоптерів було збито під час повернення з бойового завдання. Єдині двоє пілотів, які вижили, були важко поранені і потрапили в полон до російських окупантів. Це – 29-річний Олексій Чиж та його друг – 33-річний Іван Пепеляшко.

Під час падіння вертольоту у обох льотчиків були зламані ноги, а Іван ще й отримав перелом хребта. Їхні розповіді про полон жахливі, а жорстоке поводження, про яке вони розповідають, є порушенням міжнародних конвенцій про поводження з військовополоненими.

У перші дні полону Олексій Чиж каже, що його змусили прочитати на камеру заяву про те, що він почувається добре, лікується і виступає проти війни. “Мене попередили, що якщо я не прочитаю заяву, вони не стануть мене лікувати, мої ноги почнуть гноїтися і будуть ампутовані”. Також льотчик каже, що йому сказали, що якщо він не зробить таку заяву, його другий пілот не отримає ніякої медичної допомоги і, ймовірно, помре до ранку.

Майже два тижні обидва пілоти не могли рухатися, прикуті до ліжка через травми.

Олексій каже, що на нього тиснули, щоб він прийняв російське громадянство. “Вони питали мене: чому ви хочете повернутися в Україну? Подивіться, яка велика і потужна Росія. Тут є багато можливостей”, – каже льотчик з іронією та відзначає, що в лікарняній палаті були брудні простирадла, а розбите вікно було закрито папером.

Після операції їх відвезли до табору для військовополонених. “Нас розмістили в наметі для поранених. Нам давали лише по склянці води щодня. Найгірше було те, що я не міг навіть помити руки. Лише на восьмий день мені дали пачку вологих серветок, щоб прибратися”, – каже Олексій Чиж.

Пілоти пригадують, що чули крики болю з інших наметів. За їх словами, намети промерзали, а вогонь розпалювали, спалюючи книги.

Через три тижні їх знову перевезли – до в’язниці в російському місті Курськ, де не було розподілу полонених на поранених і здорових.

“У в’язниці усіх побили. Питали: “Скільки наших ви збили, сволочі? У кімнаті було близько 30 осіб. Там я змушений був стояти без милиць, роздягатися і одягатися”, – розповів Олексій

Іван Пепеляшко згадує, як лежав на підлозі і намагався встановити зоровий контакт з жінкою середніх років, яка була серед охоронців.

“Я сподівався, що, подивившись мені в очі, це пробудить її материнський інстинкт і вона скаже всім припинити побиття. Але цього не сталося. В її очах була порожнеча. Вони хотіли щоб ми перестали поважати себе”.

Іван каже, що це був його найглибший момент відчаю. “Я подумав: Боже, ти мене зовсім не чуєш?”.

Охоронці навіть зірвали хрест, який він носив на шиї. “Навіщо тобі хрест? Нема тут Бога”, – казали росіяни.

Час полонених у в’язниці був насичений постійним потоком російської пропаганди. За словами льотчиків, українські в’язні в сусідній камері змушені були співати гімн росії та старі радянські пісні.

CNN звернувся до Міноборони Росії з проханням прокоментувати звинувачення двох пілотів, але не отримав відповіді.

Льотчики кажуть, що пережили випробування, уявляючи, що опинилися в іншому місці, зберігаючи почуття гумору і мріючи про те, що вони будуть робити в майбутньому.

“Ми дуже детально ділилися рецептами, читали один одному лекції на різні теми. Пам’ятаю, Олексій розповідав про відвідування Парижа. Я заплющив очі і уявляв себе там. Тоді я пообіцяв собі, що якщо переживу полон, то обов’язково поїду в Париж. Це відволікало від болю”, – сказав Іван.

У середині квітня льотчиків повідомили, що їх обмінять на російських полонених. Вони не вірили, поки нарешті не приїхали 14 квітня до Києва.

Реабілітація буде довгою для обох. Хлопці хвилюються за своїх побратимів, які виконують небезпечні завдання.

Ще не час для поїздки в Париж – обидва пілоти кажуть, що хочуть повернутися до бою.