ПРАВДА ПРО УКРАЇНСЬКИЙ КИЇВ

Богдан ЧЕРВАК
ПРАВДА ПРО УКРАЇНСЬКИЙ КИЇВ
У 1941 – 1942 роках

Київ, Видавництво ім. Олени Теліги, 2003

У брошурі розповідається про маловідомі сторінки історії національно-визвольного руху, зокрема періоду 1941-1942 років, коли з ініціативи Організації Українських Націоналістів у Києві розбудовувалося українське державне життя.
Автор чимало місця приділяє проблемі поховань у Бабиному Яру, наголошує на необхідності гідного вшанування пам’яті українських героїв, що загинули від рук німецьких окупантів.

ЗМІСТ

1. Вступ
2. За український Київ!
3. Буковинці у Києві
4. Репресії і розстріли у Києві
5. Набат Бабиного Яру
6. Епілог

Вступ

Наслідки Другої світової війни вражають величезними жертвами. Від рук німецьких загарбників загинули десятки мільйонів людей. У світі є чимало місць, що символізують пам’ять про тих, хто стали жертвами загарбницьких планів фашистської Німеччини.
Одне з таких місць находиться в Україні. Це – Бабин Яр, урочище Шевченківського району Києва. Тут упровж 1942-43 рр. німецькими окупантами було закатовано понад сто тисяч людей різних національностей, зокрема українців, євреїв, циган, росіян тощо.
З року в рік до Бабиного Яру приходять люди, щоб віддати шану полеглим, а головне – зберегти у суспільній свідомості пам’ять про трагічні дні страшної війни.

На перший погляд, Бабин Яр мав би стати місцем спокою та скорботи. Адже усіх, хто знає про жахливу трагедію Бабиного Яру об’єднує біль за невинно убієнними.
Однак, вже довший час Бабин Яр, а точніше трагічні події, пов’язані із масовими захороненнями в урочищі, збуджують громадську думку, є предметом політичних, а подекуди міжнаціональних та міжрелігійних суперечок.
Ситуація загострилася у 2002 році, коли напередодні відзначення 60 річниці масових розстрів у Бабиному Яру, шпальти газет заповнили повідомлення про намір американського єврейського розподільчого комітету “Джойнт” спорудити на місці поховань так званий культурний центр “Наслєдіє”.
Ці повідомлення збурили громадські і політичні кола не лише Києва, а й всієї України. Не вщухають пристрасті й сьогодні. І це не дивно, адже у Бабиному Яру може з’явитися не просто “культурний центр”, що символізуватиме трагедію євреїв, а робиться спроба перекреслити історичну правду та національну справедливість насамперед щодо українців. Адже Бабин Яр – це місце загибелі тисяч українських патріотів, які у роки війни боролися за самостійну Україну. Отже наш обов’язок не лише берегти про них пам’ять, але й гідно її вшанувати. Натомість сьогодні лише скромний хрест на честь Олени Теліги та її друзів українських націоналістів нагадує про те, що тут загинули власне українці.
Намагання “Джойнту” та окремих єврейських громад спорудити у Бабиному Яру культурний центр “Наслєдіє” часто-густо аргументуються посиланнями на історичне минуле. Так, усіляко підкреслюється, що Бабин Яр, це голгофа виключно єврейського народу. Такі безапеляційні твердження вимагають уважніше приглянутися до нашої історії, нагадати окремі факти, що мають пряме відношення до захоронень в одному з київських урочищ.
Як вже згадувалося, трагедія Бабиного Яру безпосередньо пов’язана з Другою світовою війною, відродженням українського життя в 1941-1942 роках у столиці України. На жаль, цей період нашої історії залишається маловідомим широкому загалу. У радянські часи довкола нього створено чимало міфів, які остаточно ще не розвіяні. Скажімо, довший час культивувалася думка, що спротив німецьким окупантам у Києві чинило лише більшовицьке підпілля. Усіляко замовчувалися вражаючі досягнення українських націоналістів у розбудові українського життя Києва. Повністю ігнорувалися факти масових арештів та розстрілів українських патріотів у Бабиному Яру.
Мета нашого викладу пролити правдиве світло на маловідомі сторінки історії воєнного Києва, з’ясувати причини української трагедії у 1941-1942 рр., зрештою, внести ясністю у полеміку щодо поховань у Бабиному Яру.

За український Київ!

Під час війни столиця Україна була одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації Українських Націоналістів.
На той час ОУН була єдиною політичною і військовою організацією, що ставила за мету відновлення незалежності України. Очевидно, що вона готувалася до війни, мала свою тактику і стратегію.
Так, у 1939 році, ще за довго до військових дій на теренах України, у Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, де було зроблено аналіз політичної ситуації в Європі та окреслено політичні напрямні боротьби ОУН. В одній із резолюцій відзначалося: “Українські визвольні змагання всеціло підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України, вбачаючи можливість спільного діяння з тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборного визволення”.( На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів/Зредагув. К. Мельник, О.Лащенко, В. Верига; – К.: Дніпро, 1994-С.450). Цього принципу ОУН дотримувалася упродовж всієї війни. І не лише дотримувалася, а й намагалася активно реалізувати у практичній діяльності.
З цією метою керівництво Організації розпочало роботу з підготовки похідних груп ОУН, яким ставилося завдання опанувати громадське і політичне життя України, після того, як німці звільнять її від більшовиків.
Безпосередньо біля кордонів України, а точніше на етнічних її землях – Лемківщині , Посянні, Холмщині та Підляшші розпочався вишкіл провідних кадрів ОУН, які мали вирушити в Україну. Олег Кандиба-Ольжич, один з провідників ОУН заснував “Комісію Державного Планування”, яка готувала низку документів, що мали б регламентувати різні аспекти державного життя на випадок, коли б вдалося відродити державну незалежність. Про серйозність намірів ОУН також свідчить й те, що один з її провідних членів Микола Сціборський опрацював нарис “Проекту основних законів (Конституції) Української держави”, яка визначала устрій та основні принципи функціонування української державності.
На весні 1941 року Холмщину, Полісся та Лемківщину відвідав голова ОУН полковник Андрій Мельник. Він зробив останні доручення, що стосувалися відправки похідних груп ОУН.
Перші похідні групи ОУН вирушили в Україну влітку 1941 року одразу ж після початку радянсько-німецької війни. При цьому керівництво ОУН особливу увагу приділяло так званим “Осереднім і Східнім землям”, які понад двадцять років перебували під більшовицькою окупацію. Туди направлялися провідні й найкращі кадри ОУН.
Загалом на схід вели три дороги. Північна похідна група ОУН йшла шляхом Дубно-Шепетівка-Житомир-Київ-Полтава-Харків. Середня – Проскурів-Вінниця-Умань-Дніпропетровськ-Донбас. Південна пролягала з Вінниці на Одесу та Миколаїв.
Рух на Велику Україну очолив О.Ольжич, відомий український вчений і поет, провідний активіст ОУН.
До Києва перші члени ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 року, коли ще тут перебували частини Червоної армії. Згодом до Києва прибуло більше сотні українських націоналістів.
Ось як згадує про перші дні перебування в столиці член київської похідної групи ОУН К. Радзевич: “Першою важливою подією, що проходила на моїх очах – це вибухи і початок пожару, що знищив центр Києва… На хідниках по обох сторонах Хрещатика, видко було гори радіоприймачів, які населення міста здавало на наказ німців, видрукуваний на великих плакатах, розліплених по місті. Нагло перед нами ми побачили стовп чорного диму і вслід за цим почули жахливий вибух, відтак другий. Побачили групи людей, що в паніці бігли в нашому напрямі… Шкла з тріском полетіли на хідники. Так почалася пожежа Києва, що знищила велику і то наймодернішу частину міста”. (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів/Зредагув. К. Мельник, О.Лащенко, В. Верига; – К.: Дніпро, 1994-С.128).
Справді, Київ зустрів українських патріотів багатьма зруйнованими більшовиками будинками, голодом і холодом, який посилювався з наближенням зими. Ситуація ускладнювалася й тим, що німці не були зацікавлені у нормалізації міського життя. А тому основний тягар у відбудові Києва, налагодженню роботи його комунальних служб, забезпечення мешканців продуктами харчування та дровами взяли на себе українські націоналісти, члени похідних груп ОУН.
Вже на четвертий день після зайняття німцями Києва було створено Міську управу, яку спочатку очолив професор О. Оглоблин, а згодом інженер В. Багазій. Саме на плечі останнього ліг важкий обов’язок – відродити зруйнований більшовиками Київ.
У жовтні почалися відновлювані роботи. Так про це згадує очевидиць Федір Гайовий: “Праця тут кипить жваво, всі горнуться і працюють. Київ місто дуже чудове, однак більшовики лишили на ньому свою печатку. Це – знищення міста взагалі: вулиці й хідники погані й ненаправлювані, фасади домів запущені й необновлювані, бо населення міста не мало грошей і на мінімальні потреби життя. Чудові київські старовинні церкви також понищені: хрести й бані порозвалювані, а церкви перемінені на приватні доми, або на клуби… Тепер всі церкви очищуються від більшовицького барахла й в скорому часі будуть повернені українському народові. Вже в Андрієвському соборі на крутому березі Дніпра відбулося святочне висвячення собору й відбуваються в ньому щодня Служби Божі при масовій участі народу”. ( На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів/Зредагув. К. Мельник, О.Лащенко, В. Верига; – К.: Дніпро, 1994- С.191).

У листопаді розпочалося навчання у київських школах. Загалом було відкрито понад 70 загальноосвітніх шкіл і 30 гімназій. Відновилося навчання у Свято-Володимирівському університеті. При цьому слід підкреслити, що усі школи та вищі навчальні заклади забезпечувалися кваліфікованими українськми кадрами. Ось як про це писалося на шпальтах газети “Українське Слово”, яка виходила на той час у Києві: “4 листопада розпочалося навчання в українських загальних (семирічних) школах м. Києва. Умови воєнного часу не дали змоги раніше розпочати навчання. Адже потрібно було забезпечити школи паливом, відремонтувати пошкоджені большевиками будинки, дібрати відповідні кадри вчителів і опрацювати нові навчальні програми. Остання справа була особливо тяжкою і відповідальною, бо большевицька “ідеологія”, що засмічувала усі шкільні програми і до нитки просякала всі підручники, настільки чужа й ворожа кожній культурній нації, що остаточне викорінення її є справою негайною і доконечно потрібною.
Українська національна школа, що гуртується на засадах виховання молодого покоління на здорових націоналістичних основах, вимагає нових форм роботи, нової методології у викладанні всіх дисциплін. Гнилий совєтский “інтернаціоналізм” і облудний сталінський “демократизм”, що становив альфу і омегу комуністичної моралі, мусить поступитися перед прищепленням почуття національної гідності і загальнолюдської моралі, властивій кожній порядній людині.
Українська молодь мусить виховуватися на зразках героїчного минулого свого великого народу, знати його історію, знати і вивчати велетнів української культури в їх справжньому, не покаліченому совєцкими коментаторами вигляді.
Завдання, що стоїть перед вільною українською школою, вимагають глибоко продуманого підходу до реалізації їх, вимагають нових методів і поглибленої роботи наукових інституцій протягом довгого часу, до остаточного розв’язання цих завдань і втілення їх у життя.
Зараз закінчено складання програм з усіх дисциплін, крім історії й української літератури.
Ми відвідали кілька шкіл і з задоволенням бачили чисто прибрані й напалені шкільні приміщення, добре дібрані колективи вчителів і святково зодягнених учнів. Початок навчання у вільній новій школі – справжнє свято для українських школярів і українського суспільства. Діти чекають від вільної школи нових настанов, ґрунтовних знань і справжньої допомоги у майбутньому самостійному житті.
Всього в Києві є 67 загальних шкіл – семирічок, 4 чотирилітки і 24 гімназії, з них 10 чоловічих і 14 жіночих. Крім того мають бути відкриті спеціальні професійні школи, що будуть готувати фахівців середньої кваліфікації. Гімназії і професійні школи розпочнуть навчання пізніше, бо відповідні програми для них ще не повністю опрацьовані.
При кожній загальній школі відремонтовано кухню і їдальню для гарячих сніданків. Відділ постачання має ближчими днями забезпечити школи необхідними продуктами.
Відділ освіти Міської управи провів велику роботу щодо підготовки шкіл до початку навчання. Але ще багато важливих завдань стоїть перед ним. Українська нація вимагає від нього ґрунтовної наполегливої праці в справі національного виховання молоді.
Побажаймо ж широкого розквіту рідній школі, вогнищу української національної культури”. (“Українське Слово”, Київ, 5 листопада 1941 року).
У кооперативних формах відроджувалося приватне підприємництво та профспілковий рух, зокрема було засновано Всеукраїнську кооперативну Спілку та профспілку.
На культурній ниві окрім Спілки Письменників, діяли Спілка Образотворчих Мистців, Спілка Музик, Спілка Лікарів і Медичних Працівників, Спілка Інженерів тощо.
Для координації церковного життя було створено Церковну раду Української Автокефальної Православної Церкви.
Досить плідною була робота Українського Червоного Хреста, який опікувався полоненими українцями та надавав посильну матеріальну допомогу українській інтелігенції.
Значна увага приділялася молоді. Зокрема було засновано мережу молодіжних організацій спортивного товариства “Січ”, яке вело роботу з фізичного та патріотичного виховання молоді.
ОУН таємно залучала до співпраці українських військовиків. З цією метою було засновано військовий клуб ім. гетьмана Полуботка.
Атмосферу того часу, проблеми, які доводилося розв’язувати у Києві добре передає стаття “День у Міській управі”, що була опублікована у вже згадуваній київській газеті “Українське Слово”:
“Проходить другий місяць вільного життя в українській столиці. Десятки тисяч свідомих громадян щодня прилучаються до нової праці для відбудови нашого господарства, розвитку української культури. Ініціативні енергійні люди творять і шукають найкращих часів, щоб здійснити великі національні завдання в різних ділянках громадського життя. У своїх шуканнях вони натрапляють на численні труднощі, але не згинають спину. Ідуть до Міської управи, радяться, погоджують свої плани і працюють. У відділах і секціях Міської управи не зачиняються двері від 8 год. ранку до 4 год. по обіді. І весь цей час сповнений роботою.
У відділі промислових підприємств приймають насамперед керівників заводів і фабрик. Це нові люди, що зовсім недавно прийшли на таку важливу роботу. Вони керують підприємствами, що тиждень-два тому були руїнами. А втім багато вже зроблено для відбудови цих фабрик і заводів. Одне за одним стають до ладу підприємства, вже є їх перша продукція. На 40 міських підприємствах організовані робітничі колективи, призначені керівні працівники. 50 відсотків усіх фабрик, заводів і майстерень забезпечено сировиною, матеріалами, паливом. Всю готову продукцію взято на облік. Почалася організація торгівлі та обміну між заводами і ринком, на якому все більше з’являється відремонтованих моторів, друкарських машинок, цвяхів, лопат, цегли, шкла, керамічного посуду, іграшок. У відділі і на підприємствах працюють над інвентаризацією майна фабрик і заводів, над складанням виробничих планів.
Усекції господарських підприємств заняті налагодженням міського господарства. В Києві зруйновано 20 кілометрів мережі вуличного освітлення по центральних магістралях. Монтери підбирають решти дроту, трасові арматури для монтування. Контора садів і парків готує оранжереї до зимівлі, впорядковує квітникові господарства, збуває їх продукцію, проводить нові насадження у скверах, парках та садах, що були пошкоджені під час війни. Тут важко працювати при цій гострій нестачі транспорту, яка так турбує місто. Але робота не припиняється. Вивозиться сміття, підмітаються площі, базари. Мало ще допомагають конторі керівники будинків. Вони не шукають засобів очистити свої двори, чекають поки контора щось для них зробить.
Безперечний потік відвідувачів бачимо в секціях відділу освіти і культури. Передова інтелігенція всіма своїми силами поринає в творчу працю, щоб проростити зерно нового на рідній українській ниві.
До правничого відділу я завітав о 4 годині і мав нагоду довідатися про все, що зроблено тут протягом трудового дня. Відділ вирішив цей день питання про створення нотаріату в місті, про новий квартирний закон, почав опрацьовувати статут промислової кооперації. Правники не можуть залишитися поза будь-якою громадською справою. Їм доводиться вникати в кожну ділянку суспільного життя. Тож не дивно, що їх праця протягом дня така різноманітна. Поруч з сотнями справ, з якими звертаються громадяни-українці до правників, працівники відділу вирішили цілий ряд завдань щодо створення українського суду і прокуратури. Одним з найважливіших питань, якими займався відділ у цей день, була організація комісії законодавчих передбачень. Ця комісія має виробити матеріальний і процесуальний кодекс, яким користуватиметься майбутній український суд і прокуратура. У нас буде українське національне законодавство, яке рівнятиметься на законодавство передових країн Європи, що будують у світі новий лад”.(“Українське Слово”, Київ, 25 жовтня 1941 року).
Як бачимо, проблеми, що їх розв’язували українці у 1941 році в Києві мало чим відрізняються від того, що вирішує Українська держава сьогодні.
Окремо слід зупинитися на культурному і духовному відродженні столиці, яке безпосередньо пов’язане з діяльністю визначної української поетеси, чільного діяча ОУН Олени Теліги.
Олена Теліга прибула до Києва у складі перших похідних груп ОУН й одразу ж активно включилася в організаційну роботу з налагодження повноцінного культурного і духовного життя столиці.
Насамперед вона відшукала у місті відомих київських письменників та організувала Спілку Українських Письменників. Її авторитет у середовищі української інтелігенції був настільки вагомим, що О. Телігу одностайно обрали головою Спілки. Секретарем став поет-закарпатець, член ОУН Іван Ірлявський. Усім членам Спілки були видані друковані посвідчення.
О. Телізі доводилося організовувати не лише культурне і літературне життя, а й дбати про соціальний захист письменників, які інколи не лише не мали умов для творчої праці, а й голодували, часто хворіли. Вона організувала при Спілці їдальню для допомоги найменш соціально захищеним письменникам і поетам. Не раз Олена Теліга зверталася до Українського Червоного Хреста з проханням допомогти тому чи іншому письменникові.
Щоб реалізувати свої завдання у сфері відродження української духовності Олена Теліга засновує й редагує літературний тижневик “Літаври”. Часопис об’єднав довкола себе талановиту молодь. На його сторінках друкувалися заборонені радянською владою письменники і поети. Так, до грудневого числа “Літаврів” О. Теліга підготувала матеріали про розстріляних у грудні 1934 року українських письменників: Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія та Олексу Влизька. З “Літаврами” співпрацювали такі відомі постаті як Улас Самчук, Євген Маланюк, О. Ольжич.
Очевидці згадують про О.Телігу не лише як про талановиту поетку й публіцистку, а й вимогливу редакторку. Вона не дозволяла поміщувати на сторінках тижневика будь-які панегірики на честь нової окупаційної влади, дбала про високий естетичний та художній рівень творів, що з’являлися у виданні.
Важливе місце у духовному житті столиці відіграла періодична поява газети “Українське Слово”, яку редагував член ОУН, поет Іван Рогач. Газета, що виходила 50-ти тисячним накладом й поширювалася далеко за межами Києва несла правду про мету і завдання українських націоналістів, інформувала людей про останні політичні події, була речником української нації, яка боролася за свою державу. “Національнотворча роля київського “Українського Слова” передусім у тому, що воно ні на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності. Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли на пролом. Важливо було зробити в цьому напряму як найбільше, поки ворог почне свої репресії”, – так визначив роль і місце “Українського Слова” в окупованому Києві відомий історик, вчений професор Юрій Бойко. (Бойко Ю. У сяйві нашого Києва. – На чужині, 1955. – С.15).

Активним також було політичне життя столиці. В цьому велика заслуга О.Ольжича, який одним з перших прибув в столицю й фактично був ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювала в Києві ОУН та українські національні сили.
О.Ольжич вів законспірований спосіб життя, оскільки вважався особливо небезпечним для німецької влади. Не зважаючи на це, йому вдавалося бувати у різних куточках Києва, вести переговори з політичними і громадськими діячами, реалізувати задумане.
Саме О.Ольжич виступив з ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України.
Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив УНРаду професор Микола Величківський.
За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції.
УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. УНРада не була однопартійною формацією. До її складу увійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів. Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора М.Величківського, ввійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член проводу ОУН Осип Бойдуник.
Установчі Збори ухвалили Декларацію, та Відозву автором якої був О.Ольжич і де було сформульовано основні завдання УНРади, а саме:
– належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають в Україні;
– поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію серед населення;
– доступними засобами поборювати більшовицьку диверсію і саботаж;
– виховувати молодь фізично і духовно на добрих громадян;
– утверджувати громадсько-суспільні цінності: розвивати національну культуру і освіту, відбудовувати церковно-релігійне життя, економіку, сільське господарство.
Постання УНРади привітали найавторитетніші на той час українські діячі, серед яких митрополит Андрей Шептицький, колишній президент Карпатської України Августин Волошин та Голова ОУН Андрій Мельник.
У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала величезне значення. По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, був розвіяний міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їх московським поневолювачам та неготовність сприйняття націоналістичні кличі; по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала не лише визвольну силу, а й великий державотворчий потенціал, який хоч і частково, таки вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер українських визвольних змагань, їх історичну тяглість.

Буковинці у Києві

Окреме місце в українському житті Києва посідає діяльність “Буковинського куреня”, який прибув до столиці осінню 1941 року й затримався та до аж до осені 1942 року.
Історія “Буковинського куреня”, його становлення та боротьба також мають пряме відношення до діяльності Організації Українських Націоналістів.
Перед війною Буковина довший час перебувала під владою Румунії. У 1940 році в наслідок домовленостей між СРСР та Німеччиною Буковинську землю окупувала більшовицька Росія. Це особливий період в історії Буковини, який позначений жорстокими репресіми з боку радянської влади. Саме тоді Буковину перейменовано у Чернівецьку область в складі УРСР.
Спротив новому окупантові чинила лише ОУН, яка посилила свою організаційну діяльність напередодні радянсько-німецької війни, оскільки вважала, що зудар двох диктатур дозволить їй встановити свою владу на теренах Буковини і Бесарабії.
Після початку війни, відділи ОУН перейшли до відкритих сутичок з відступаючими силами Червоної армії та чинили активний спротив румунській окупаційній армії, яка, як союзник Німеччини, вдерлася в Україну. У наслідок таких дій у багатьох містах і селах встановлювалася українська влада. Однак на допомогу румунам прийшли німці, що змусило Провід ОУН віддати наказ про реорганізацію бойових відділів ОУН. Зокрема, було сформовано три бойові групи: Чернівецьку під проводом сотника Петра Войновського, Підкарпатську, під керівництвом Дарійчука (псевдо Сокіл) та у містах Вижниці та Кіцмані. Згодом усі групи об’єдналися у “Буковинський Курінь”, який очолив П. Войновський.
До складу Куреня входи близько трьох тисяч осіб переважно молодого віку, які вирішили боротися за визволення України, а свою діяльність вважали початком творення майбутньої української армії.
За наказом проводу ОУН “Буковинський Курінь” вирушив до Києва. Шлях пролягав через Бар, Вінницю, Бердичів, Житомир і Білу Церкву. У кожному місті, де буковинці залишалися на ночліг чи відпочинок, вони залишали своїх людей, які мали завдання організовувати осередки українського життя.
В столицю Курінь прибув осінню 1941 року. Насамперед, керівництво Куреня в особі П. Войновського, двох старшин та двох підстаршин з’явилося до УНРади. Сотник Войновський від імені “Буковинського Куреня” привітав голову УНРади М. Величковського і присягнув на вірність Українській Національній Раді як єдиноправному репрезентантові українського народу.
Процедура присяги відбувалася у піднесено-патріотичному дусі. Ось як про це пише відомий дослідник історії національно-визвольного руху Г. Полікарпенко: “ Одного дня в жовтні 1941 року головними вулицями міста Києва в струнких лавах, з жовто-блакитним прапорами, зі співом патріотичних пісень ішов “Буковинський Курінь”. Бойовики, що зазнали гарту буковинського повстання, що передерлися сотні кілометрів, поспішаючи до Києва, осягнули, нарешті, свою ціль. Тепер вони хотіли скласти урочисту присягу на вірність українським визвольним змаганням, українській Державі, Національній Раді. Присяга відбулася в урочистій обстановці у великій залі приміщення Української Академії Наук на розі Володимирівської та Фундукліївської вулиць. Присяги своєї буковинці додержали свято”.
А ось як про це згадує сам командир “Буковинського куреня” сотник Петро Войновський: “Про відбуття акту присяги мене попереджено О.Ольжичем та інженером О.Бойдуником в моїй хаті, де вони перебували. Присяга в Академії Наук, де містилося все керівництво Української Національної Ради. А відбувся акт присяги так: на площадці останнього поверху стояли всі члени Конститутанти України на чолі з вибраним головою проф. Миколою Величківським… Почесна сотня на чолі зі мною вмаршовує сходами вгору. На наказ сотенного: “Почесна сотня, струнко, почесть дай!” піднесено прапор “Буковинського Куреня” і я від цілого Куреня склав присягу: “Присягаю в нашім святім Києві – нашій столиці в мойому імені і в імені вояків “Буковинського Куреня” Богові і українському народові та Українській Національній Раді вірно служити і життя віддати за українську справу. Так мені, Боже, допоможи!”( Городиський З. Українська Національна Рада. – К.: Вид. Дім “КМ Academia”, 1993. –С.35).
У лютому 1942 року до Куреня приєдналося ще триста галичан та майже дві тисячі наддніпрянців.
Очевидно, що буковинці не сиділи склавши руки, а одразу ж взялися до активного національно-державного життя. Частина з них виїхала у суміжні з Києвом області України, оскільки отримала доручення вербувати добровольців у майбутню українську армію. Окремі члени Куреня створили загони української поліції, яка дбала про порядок у Києві. Інші – плідно працювали у Міській управі.

Репресії і розстріли у Києві

Яскравий спалах національного життя в українській столиці не міг бути непоміченим німцями. Чим дальше вони просувалися на схід, тим жорстокішим ставав їхній режим на окупованих землях. Дуже скоро виявилося, що реальний спротив німецькій владі у Києві становлять лише українські націоналісти, які крок за кроком опановують тут ситуацію.
У грудні 1941 року Президія Української Національної Ради звернулася до німецьких чинників за дозволом відзначити у Києві чергову річницю проголошення 22 січня 1918 року самостійності Української Народної Республіки. Німці не лише не дали дозволу, а одразу ж заборонили діяльність УНРади.
Розпочалися масові арешти і розстріли.
Першими від рук нацистів у Києві загинула група українських націоналістів на чолі з Романом Бідою. У середині грудня заарештовано групу працівників редакції газети “Українське Слово” Івана Рогача, Петра Олійника, Ярослава Оршана-Чемиринського, І. Кошика, Яківа Шумедлу.
Перестало виходити “Українське Слово”. Натомість з наказу німців з’явилося так зване “Нове українське слово” з виразною пронімецькою спрямованістю.
В очікуванні наступних арештів керівництво ОУН в Києві вирішує відправити із столиці “засвічених” членів ОУН, зокрема Олену Телігу. Однак поетеса навідріз відмовилася покидати Київ: “Я вдруге з Києва не виїду”, – категорично заявила вона, оскільки була переконана, що не має права покидати своїх друзів.
На початку лютого 1942 року прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Гупала.
Від рук німецьких окупантів гинуть інженери Романів та Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник визвольних змагань 1917-1919 років Тодот Черидниченко. Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом з дружиною та дітьми.
Лицарською смертю загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лукянівської в’язниці кров’ю написав: “Спливаю кров’ю – але не зраджу тайни друзів”.
Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу – членів ОУН. Тут загинули міський голова Києва В. П. Багазій, голови районних управ міста: професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Рудь, Чверда, інженер Романов, професор Лазорко.
Жертвами німецького терору стали біля пів тисячі членів “Буковинського Куреня”.
Не жаліли нацисти українських священників і монахинь. У Яру знищено Архімандрита Вишнякова та проторірея Павла.
Як стверджує С. Кармаш, за підрахунками, які базуються на аналізі найновіших досліджень і джерел архівів, в роки німецької окупації у Бабиному Яру загинуло 100 тис. чоловік, більшість з яких українці, росіяни, представники інших національностей, а токож близько 40 тис. євреїв.
Учасник похідних груп ОУН, відомий громадський і політичний діяч Осип Бойдуник, який брав безпосередню участь у відродженні українського Києва в своїх спогадах писав: “Коли б хотіти з чимось порівняти те, що німці в 1941-44 роках коїли в Україні, то сміло можна це представити таким рядом: половецька орда, кіпчацька орда, полчища Андрія Боголюбського, похід Джінгісхана, петрівсько-катеринські пожари і “прибирання к рукам”, ленінсько-дзержинські “м’ясорубки ЧК”, сталінсько-хрущовські нищення духовно-культурної верхівки і голодова акція в Україні і тевтонсько-гітлерівське розбишацтво у відношенні до українського народу і України стоять в одному ряді. Хто кого перевищив у нищенні – про це скажуть історики”. ( Бойдуник О. На переломі. – Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1967. – С.102).
Уже з висоти часу відомий літературознавець, соратник О.Ольжича Олег Лащенко цей кривавий період в житті українського Києва охарактерезував так; “Зназовні трагедія лютого 1942 року може видаватися лише епізодом війни, коли потоками точено українську кров, проте, коли розкриємо цю трагедію, то побачимо, що вона – одна з кривавих вершин не тільки нашого культурного процесу, але й усього спротиву за останньої війни. Лютим 1942 року зназовні замикається київський період організованої боротьби українського націоналізму”. (Самостійна Україна. – Чикаго, 1985р. – С.12).
Безперечно, Бабин Яр – останнє місце спочинку українських героїв, які в роки Другої світової війни у стольному Києві виборювали незалежність України. Пам’ять про них навічно збережеться в серцях багатьох поколінь українців.

Набат Бабиного Яру

Як вже згадувалося, пам’ять про українських патріотів, які в окупованому німцями Києві боролися за відновлення державної незалежності України, символізує скромний хрест, що з ініціативи проводу ОУН був встановлений у Бабиному Яру в січні 1992 року.
Правда, це не єдиний постамент, яким вшановано пам’ять загиблих у Бабиному Яру. Здебільшого споруджені тут у різні роки величні пам’ятники підкреслюють трагедію єврейського народу. Звичайно, було б несправедливо ставити під сумнів факти масових знищень євреїв під час війни у Києві. Зрештою, це ніхто й не робить. Однак, історична правда та справедливість вимагають передусім гідного вшанування українських патріотів, які не просто загинули у Бабиному Яру, а боролися за незалежність своєї Батьківщини.
У цьому контексті провокаційною видається поведінка окремих єврейських громад та організацій, які не полишають намірів спорудити у Бабиному Яру величезний розважальний центр, складовим частинами якого мали б стати театр, кафе та оздоровчий комплекс.
Ідея такого будівництва вперше була озвучена напередодні відзначення 60-річниці трагедії Бабиного Яру. Опис спорудження, який був опублікований у вересні 2002 року в газеті “Хадашот”, починається словами: “Общинний центр повинен представляти життя, смерть і відродження єврейської громади, Києва і України, чиї історичні корені знаходяться в Києві і занурюються у грунт Бабиного Яру, над яким нове життя розквітатиме серед гілок, листя і птахів, немов не усвідомлюючи того, що тут відбулося”. (“Форум націй”, ч.3/10, 2003р.). Як кажуть, коментарі зайві.
Наміри американського розподільчого фонду “Джойнт” викликали чималий резонанс та активний громадський спротив.
Так, Державний комітет України у справах національностей та міграції висловив “глибоке занепокоєння з приводу можливого будівництва”, а Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності категорично ствердив, “що спорудження єврейського культурного центру саме в Бабиному Яру, на місці масових розстрілів людей різних національностей, є неприйнятним і з морально етичного погляду, і враховуючи норми чинного законодавства про заповідні території”.(“Форум націй”, ч.4/6, 2002р.).
До Президента України, Голови Верховної Ради та Кабінету Міністрів також звернувся Конгрес національних громад України. В оприлюдненому зверненні відзначалося: “Аналіз ситуації, що може створитися внаслідок спорудження центру у Бабиному Яру, доводить, що ця ідея, дуже ймовірно, буде неприйнятною для досить широкого спектру громадськості, представників національних громад і політичних сил”. (“Форум націй”, ч.4/6, 2002р.).

Що більше, українці почали справедливо вимагати гідного вшанування пам’яті тисяч і тисяч своїх земляків, які у роки Другої світової війни були закатовані у Бабиному Яру.
З метою гідного вшанування жертв нацистських злочинів, тлінні останки яких знаходяться у Бабиному Яру, було створено Громадський Комітет, до складу якого увійшли відомі громадські й політичні діячі, зокрема академік Іван Дзюба, голова ОУН Микола Плав’юк, правозахисник Мирослав Маринович, українські письменники, представники деяких єврейських громад.
До речі, проти спорудження центру виступили понад двадцять єврейських громад України та СНД, в тому числі головний равін України, колектив Київського університету іудаїзму, Американська Асоціація інвалідів-ветеранів Другої світової війни.
Своєрідний образний підсумок щодо недоцільності спорудження центру зробив відомий правозахисник Мирослав Маринович: “Від усього проекту дихає чимось язичницьким, богобайдужим, а тому – богозневажним. В цьому полягає головний мій докір як його авторам, так і його ініціаторам. Ідучи за цим проектом можна відродити що завгодно, але аж ніяк не сповідальну, не лукаву традицію Ізраїля, яка завжди стояла в обороні сакрального перед наступом профанного… Парад символів у Бабиному Яру, що може ось-ось розпочатися з ініціативи різних громад, з усією неминучістю перетвориться на війну символів, яка зачепить не лише спадкоємців упокоєнних тут жертв, а й усю громадськість України. Було б справді фатально, якби бензину в цей тліючий вогонь хлюпнули самі євреї”. (“Форум націй”, ч.3/10, 2003р.).
Прикметно, що під час публічних дискусій стосовно доцільності спорудження центру “Наслєдіє” з “нафталіну” витягувалися “аргументи”, які мали б поставити під сумнів жертовність українців у їх боротьбі за українську ідею. Зокрема, в окремих публікаціях наголошувалося на не співмірності жертв з боку українського та єврейського народів.
Не вдаючись до морально-етичних оцінок таких “аргументів” наведемо витяг з спогадів уже цитованого Осипа Бойдуника: “Між нищенням жидівського і українського народів істотної різниці не було. Жидівський нарід нищено тотально. В українському народі тотально нищено провідну верству, не допускаючи до росту нової, залишаючи при житті лише простолюддя і то лише тому, що воно потрібне було як робоча сила. І то лише те простолюддя залишалось, яке не противилось, чи не стояло на перешкоді німецько-гітлерівським колоніальним намірам і планам. На підтвердження того можна навести безліч прикладів…” ( Бойдуник О. На переломі. – Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1967. – С.101).

Ситуація дещо розрядилася у грудні 2003 року.
Зважаючи на громадський спротив, Київрада зняла з розгляду питання про підтвердження виділення “Джойнту” землі у Бабиному Яру. Київський міський голова Олександр Омельченко вимагав провести публічне обговорення проекту й відмовився ухвалювати будь-яке рішення з цього приводу, якщо не буде досягнуто компромісу між авторами проекту та його опонентами.
У січні 2003 року Комісія з гуманітарних питань при Кабінеті Міністрів України відмовилася надавати статус гуманітарної допомоги для 22 млн. грн, які “Джойнт” хотів ввести в Україну для фінансування будівництва центру.
“Ходаків” з “Джойнту” фактично проігнорувала Адміністрація Президента України.

Час від часу у засобах масової інформації з’являються повідомлення про намір окремих єврейських організацій активізувати роботу з спорудження у Бабиному Яру так званого єврейського культурного центру “Наследіє”. Закономірно, що при цьому громадськість б’є на сполох. На жаль, Бабин Яр і надалі залишається місцем політичної, соціальної етнічної та міжконфесійної напруги.
Так буде до тих пір поки не відновимо історичну та національну справедливість. Для цього слід негайно вжити заходів щодо гідного вшанування пам’яті усіх, хто загинув у Бабиному Яру і насамперед українських патріотів, борців за незалежність України. Пам’ять про них не дозволить терпіти наруги над святими місцями їх поховань.

Епілог

Заява-протест
громадськості Києва проти спорудження в охоронній зоні Бабиного Яру Єврейського культурного центру

Останнім часом знову активізувалася діяльність деяких представників єврейської національної меншини в Києві, спрямованої на здійснення в усіх відношеннях сумнівного проекту спорудження Єврейського культурного центру “Наслєдіє” в охоронній зоні Бабиного Яру.
На нещодавній прес-конференції, скликаній з цього приводу, заявлялося про те, що сам Єврейський центр уже перепрофільовано, що будуть враховані інші історико-культурні пам’ятники, які вже споруджено у Бабиному Яру, зокрема пам’ятник радянським людям, що постраждали від рук нацистів внаслідок масових розстрілів восени 1941 року. Однак ні словом не згадується Пам’ятний Хрест, споруджений у Бабиному Яру в січні 1992 року, в день відзначення 50-ї річниці з часу розстрілів нацистами українських борців за вільну й незалежну Україну, зокрема видатної української поетеси і громадської діячки Олени Теліги, який внесено до Реєстру історико-культурних пам’яток України.
Ми, представники громадськості, що зібралися сьогодні, 21 липня 2003 року, для вшанування 97 річниці від Дня народження Олени Теліги, полеглої за честь, свободу і незалежність України, заявляємо рішучий протест проти ідеї приватизації окремою національною меншиною стражденного терену Бабиного Яру і спорудження тут Єврейського культурного центру.
Бабин Яр – це скорботна Голгофа всього українського народу, без розмежування його на релігійні конфесії. Кров загиблих тут ста тисяч українських громадян, з яких за офіційними даними, тридцять три тисячі становили євреї, волає до забезпечення тут спокою і врівноваженості, задуми і зосередженості, але зовсім не спорудження якогось культурно-розважального центру, який має на меті використати мільйони дармових доларів.
Ми проти пересмикування фактів, адже 30 вересня 2001 року Президент України Леонід Кучма і тодішній Прем’єр-міністр України Анатолій Кінах у нашій присутності відкрили пам’ятний Знак загиблим у Бабиному Яру дітям та поклали квіти до Хреста пам’яті полеглих українських героїв, в тому числі й Олени Теліги, про що тоді писала преса. Вони зовсім не закладали пам’ятний камінь для спорудження Єврейського культурного центру, як це тепер хоче видати дехто з ініціаторів створення цієї споруди.
Звертаємося до Президента України Л. Кучми, до Голови Верховної Ради В. Литвина, до Прем’єр-міністра України В.Януковича та Київського міського голови О. Омельченка з вимогою припинити спекуляції в Бабиному Яру, дати спокій полеглим.
При цьому звертаємо увагу голови Шевченківської райдержадмінстрації М. Харитончука та Київського міського голови О. Омельченка, що Пам’ятний Хрест полеглим українцям потребує реставрації та упорядкування навколишньої території, а проект спорудження тут християнської каплиці або храму, про що громадськість міста клопочеться майже десять років, так і залишається нездійсненним.
Висловлюємо своє глибоке занепокоєння тим, що внаслідок непродуманих рішень може виникнути міжнаціональна та міжконфесійна напруга на терені Бабиного Яру, який таким чином замість місця миру і спокою може перетворитися у місце розбрату.
Ще раз нагадуємо: Бабин Яр – це місце полеглих десятків тисяч українців. Україна повинна шанувати спокій своїх загиблих.
Слава Україні!

Ольга Кобець,
голова Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги

Заяву підписали сотні присутніх на мітингу, в тому числі представники ОУН, УРП “Собор”, “Ліги українських жінок” відомі вчені, діячі культури та мистецтв.

ЗАЯВА
КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Рішуче заперечуємо проти спорудження в Бабиному Яру
єврейського общинного культурного центру!

Протягом тривалого часу широка громадськість Києва і всієї України рішуче протестує проти спорудження в Бабиному Яру єврейського общинного культурного центру. Однак американський розподільчий комітет “Джойнт” та окремі представники єврейської національної меншини Києва не полишають своїх намірів.
Ми протестуємо проти того, щоб урочище, в якому німецькі окупанти розстріляли понад 100 тисяч людей різних національностей — українців, росіян, євреїв, циган та інших, — перетворилося на місце пошанування загиблих лише однієї національної меншини. Тут має постати єдиний державний меморіальний комплекс.
Прикметно, що зазначений проект ретельно ховають від громадськості, він не проходив широкого обговорення. І не дивно, тому що для киян Бабин Яр — це братська могила, місце скорботи. А за задумами проектантів тут має з’явитися імпозантна будівля із синагогою, єврейським інститутом, літнім кафе, під’їзними дорогами тощо.
Ці плани викликають категоричне неприйняття і рішуче заперечення Київської міської Організації Українських Націоналістів!
Ми вшановуємо й бережемо пам’ять про українців, які прийняли мученицьку смерть у Бабиному Яру. Особливо про активістів нашої Організації — видатну українську поетесу Олену Телігу, редакторів газети “Українське Слово” Івана Рогача, Івана Ірлявського, Петра Олійника, Ореста Чемеринського та інших членів похідних груп ОУН і Української Національної Ради.
Ми переконані: ті, хто намагається здійснити спорудження центру, як і ті, хто їм у цьому сприяє, — безвідповідальні люди.
Утілення цих замислів призведе до міжнаціональної ворожнечі.
Організація Українських Націоналістів не дозволить глумитися над місцем вічного спочинку українських патріотів!
Залишаємо за собою право вдаватися до будь-яких акцій протесту з метою недопущення будівництва цього центру в Бабиному Яру.

Схвалено на конференції Київської міської ОУН
26 липня 2003 року.

Джерела інформації

1.Баган О., Гузар З. Червак Б. Лицарі духу. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1996. – 228 с.
2.Бойко Ю. У сяйві нашого Києва. – На чужині, 1955. – 223 с.
3.Боляновський А.Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945)/Львівський національний університет ім. Івана Франка; Канадський інститут українських студій Альбертського університету. – Львів, 2003. 686 с.
4.Бойдуник О. На переломі. – Париж: Націоналістичне видавництво в Європі, 1967. – 153 с.
5.Городиський З. Українська Національна Рада. – К.: Вид. Дім “КМ Academia”, 1993. – 144с.
6.На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів /Зредагув. К. Мельник, О.Лащенко, В. Верига; – К.: Дніпро, 1994- 540 с.
7.Організація Українських Націоналістів. 1929-1954. Збірник статей у 25-ліття ОУН. – на чужині, 1955. – 447 с.
8.ОУН: минуле і майбуття. – К.: Фундація ім. О. Ольжича,1993. – 303с.
9. Самостійна Україна. – Чикаго, 1985р.