Мир не настає, коли Україна складає зброю. Це не мир, а окупація

Росія розпочала в Європі війну, рівних якій за масштабами й жорстокістю не було з часів завершення Другої світової. Через це люди в усьому світі виходять на вуличні акції. Всі вони хочуть миру, але бачать його по-різному.

10-й Львівський медіафорум (LMF), що тривав 16—18 травня, відкрився промовою "Мова для порозуміння: пошуки сенсу в поляризованому світі" нобелівської лауреатки Олександри Матвійчук.

16 травня Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод, який 2022 року отримав Нобелівську премію миру, виголосила промову на відкритті ювілейної конференції X LMF.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну багато звичних для нас речей залишилось у довоєнному минулому. Одна з них — мова, її архітектура й контекст, у якому вона діє. Ми з’ясували, як важко знайти правильні слова, щоб пояснити світові досвід життя посеред війни. Виявляється, є величезна різниця між читанням новин, слуханням історій тих, хто вижив, переглядом відео зі сценами руйнувань, — і особистим переживанням усього цього. Звичні слова не підходять для цього, а інших просто немає.

Читайте також: Як Ватикан говорить про війну в Україні за допомогою посилів протилежних за змістом

Я звернула увагу на це явище у своїй нобелівській промові; сказала, що такі слова, як артобстріл, тортури, депортація чи фільтраційні табори, стали буденними для мільйонів людей. І все ж немає слів, щоб виразити біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового будинку. Вона пригортала своє дитя, називала на ім’я, годувала грудьми, вдихала його запах, а тоді російський снаряд розтрощив її світ на друзки. І тепер така бажана, безмежно дорога їй дитина лежить у найменшій у світі труні.

Проблема в тому, що звичні словесні конструкції завжди тяжіють до спрощення. Візьмімо мій власний досвід. Я — юристка-правозахисниця, і багато років я використовувала закон, аби захищати людей і людську гідність. Але зараз я в ситуації, де закон не працює.

Російські війська нищать житлові будинки, церкви, музеї, школи й лікарні. Вони розстрілюють цивільних в евакуаційних коридорах. Катують людей у фільтраційних таборах. Викрадають, грабують, ґвалтують і вбивають на окупованих територіях. І вся система, вибудувана Організацією Об’єднаних Націй для збереження миру й безпеки, не може це зупинити.

Як юристка-правозахисниця я опинилась у дивному становищі. Коли хтось питає мене, як захистити людей від російської агресії, я відповідаю: «Дайте Україні зброю». Це не те, чого від мене очікують люди, які мають звичне уявлення про правозахист. І я мушу пояснювати їм, що не можу вимахувати Женевською конвенцією перед російським танком. Бо російський танк це не зупинить. Що Росія проігнорувала рішення Міжнародного суду, який велів їй негайно припинити бойові дії й вивести війська з України. І що коли закон не працює, потрібно захищати людей і відновлювати міжнародний порядок законною силою.

Ця війна, крім військового, має інші виміри — економічний, інформаційний і ціннісний. Війна йде не лише за територію, а й за серця й мізки людей в усьому світі. Це війна за право називати речі своїми іменами. Тому вже два роки на різних міжнародних платформах я намагаюсь пояснити ключові поняття, які ми використовуємо, говорячи про війну і мир, за допомогою історій людей, які ми документуємо. Аби слова почали відповідати контексту, й люди, які живуть далеко від війни, могли зрозуміти цей досвід.

Я хочу звернути вашу увагу до двох слів, яким потрібно повернути їхні первинні значення. Мир і справедливість.

Росія розпочала в Європі війну, рівних якій за масштабами й жорстокістю не було з часів завершення Другої світової. Через це люди в усьому світі виходять на вуличні акції. Всі вони хочуть миру, але бачать його по-різному.

Читайте також: За що воює путінська Росія

Деякі вимагають, аби їхні уряди робили рішучі кроки, аби зупинити Росію. Інші вимагають припинити надавати Україні військову допомогу. Одні думають, як примусити Росію зупинити війну й звільнити території, які вона окупувала. Інші не знають, як змусити Росію зупинити війну, але чомусь вони впевнені, що якщо Україна припинить оборонятися, настане мир. Вони не підтримують спротив російській агресії, а право на самозахист називають «затягуванням війни».

Люди в Україні хочуть миру більше за всіх. Але мир не настає, коли атакована країна складає зброю. Це не мир, а окупація. Окупація — це просто інша форма війни.

Окупація — це не просто заміна одного державного прапора на інший. Окупація означає викрадення людей, зґвалтування, масову депортацію, тортури, примусове усиновлення ваших дітей, стирання вашої ідентичності, фільтраційні табори, масові поховання.

Росія тероризує цивільних українців, аби тримати окуповані території у покорі. Російські військові та спецслужби фізично винищують там активних людей: священиків, мерів, журналістів, волонтерів, екологічних активістів, учителів, митців, підприємців. Люди в окупації не мають як захистити свої права, свою свободу, своє майно, своє життя й тих, кого люблять.

Окупація не зменшує людського страждання, а лише робить його невидимим. Я говорила з сотнями людей, які пережили російський полон. Вони розповідали мені, як їх били, ґвалтували, закривали в дерев’яних ящиках, пропускали струм через їхні статеві органи, відрізали пальці, виривали нігті, свердлили дірки в колінах, як їх змушували писати власною кров’ю. Одна жінка розповіла, як їй виколупали око ложкою.

Ми не можемо покинути людей на окупованих територіях на смерть і тортури. Людські життя не можуть бути «політичним компромісом». Сталий мир — це свобода жити без страху насильства й мати тривалу перспективу на майбутнє.

Росія має набагато більшу військову потугу, ніж Україна, а на додачу до цього — ядерну зброю, величезні запаси газу й нафти, право вето в ООН і сто сорок мільйонів людей. Якщо ви не допомагаєте Україні захиститись від російського нападу в цих обставинах, це значить, що ви допомагаєте Росії загарбати Україну.

Росія не спинилась, загарбавши Крим і частину Донбасу. Заклики до України припинити захищатись і вдовольнити російські імперські апетити не просто хибні. Ці заклики — аморальні.

Ця війна — геноцидна. Путін прямо каже, що українського народу не існує, як не існує української мови й культури; що ми з росіянами — «один народ». Десять років ми документуємо те, як ці слова втілюються в жорстокі дії. Російські військові палять українські книжки, знищують культурну спадщину. Окупаційна влада діє за принципом: українці слід або перетворити на росіян, або знищити. Тому окупанти вивозять тисячі українських дітей у Росію, де виховують їх як росіян. Аби знищити національну групу, не обов’язково вбивати всіх її представників. Достатньо знищити їхню ідентичність, і група зникне.

Тож люди в Україні не мають вибору. Якщо ми припинимо боротись, нас більше не буде.

Непокаране зло зростає. Російська армія вчиняла злочини в Чечні, Молдові, Грузії, Малі, Лівії й Сирії. Росію ніколи за це не карали. Й вони повірили, що можуть робити все, що заманеться.

Росія використовує злочини як спосіб ведення війни. Росія намагається зламати спротив народу й окупувати Україну, завдаючи цивільним невимовних страждань. Усі ці роки ми документуємо не лише порушення Женевської й Гаазької конвенцій. Ми документуємо людський біль.

Усі воєнні злочини — наслідок політичного рішення можновладців розпочати війну. Якщо ми хочемо запобігти війнам у майбутньому, ми повинні карати держави і їхніх лідерів, які починають війни сьогодні. Але в історії людства був лиш один такий прецедент — Нюрнберзький процес. Всі інші трибунали — югославський, руандійський, спеціальний суд у справа С’єрра-Леоне, — карали лише за те, що люди вбивали одне одного не за правилами війни.

Ми досі дивимось на світ крізь призму Нюрнберзького процесу, де воєнних злочинців засудили лише після того, як нацистський режим був повалений. Але ми живемо в новому столітті. Правосуддя не повинне залежати від того, чим закінчиться війна. Глобальний підхід до судочинства у справах про злочини проти миру має бути змінений. Треба вже зараз створити трибунал і притягнути до відповідальності Путіна, Лукашенка та інших винуватців цієї війни.

Читайте також: Дорогою до імперського рашизму: що проповідують ідеологи «русского міра»

Війна перетворює людей на цифри. Кількість воєнних злочинів зростає так швидко, що стає просто неможливо розповісти всі історії. Та я розповім вам одну.

Це історія десятирічного Іллі з Маріуполя. Коли російські війська оточили місто, вони відмовили Міжнародному комітету Червоного хреста, який хотів відкрити зелений коридор і евакуювати цивільних. Тож Ілля і його мати, як тисячі інших, ховались у підвалі свого будинку від російських обстрілів. Вони топили сніг на вогні, щоб мати воду, й палили багаття, щоб готувати бодай якусь їжу.

Та коли запаси харчів закінчились, мати й син мусили вийти з підвалу і опинились під російським вогнем. Матір поранило в голову, сина — в ноги. З останніх сил мати затягнула сина до квартири друзів. У Маріуполі неможливо було отримати медичну допомогу: Росія знищила лікарні. Тож у квартирі друзів вони лежали на ліжку й обіймались. Лежали кілька годин. І цей хлопчик розповів моїй колезі, як його мама вмерла й холонула в його обіймах.

Люди — не цифри. Ми повинні забезпечити правосуддя для всіх жертв, незалежно від їхнього соціального статусу, типу й тяжкості злочину, вчиненого проти них, незалежно від того, чи медіа й світова спільнота переймаються їхньою долею. Ми повинні повернути людям їхні імена, бо життя кожного важливе. Матір десятирічного Іллі звали Наталя.

Я документую воєнні злочини, тому щодня працюю з наслідками російської культури. Йдеться не про тонкий шар позолоти — російський балет чи шедеври російських письменників. Для мене російська культура — це тіла цивільних зі зв’язаними за спиною руками в Бучі, які ми знаходили на вулицях неподалік від домівок, у безіменних могилах, у розстріляних цивільних автомобілях.

Коли мене питають, навіщо російські військові стріляли в машину з матір’ю та її дітьми, хоча перед тим дозволили їй проїхати й помахали на прощання, моя відповідь проста. Для цього не було законних причин. Не було воєнної необхідності. Росіяни зробили це просто тому, що могли.

Ця безкарність існує віддавна. Зрештою, радянська тоталітарна система таборів — ГУЛАГ — ніколи не була засуджена чи покарана за всі свої звірства. Депортація корінних народів, примусова колективізація, штучний голод, мільйони репресованих і стирання національної ідентичності — все лишилося безкарним.

Росія — імперія, що застрягла в часі, намагаючись вижити у двадцять першому столітті. Поневолені народи Білорусі, Чечні, Дагестану, Татарстану, Якутії та інших регіонів і країн зазнають насильницької русифікації. Росія привласнює їхні національні ресурси, забороняє їхні мови й культури, примушує змінювати ідентичність. Їхніх голосів досі не чути на міжнародних платформах, де говорять про Росію й російський народ.

Філософ Володимир Єрмоленко влучно зауважив, що імперія має центр, але не має кордонів. Імперія завжди прагне розширюватись. Люди, визволені з полону, розповідають нам, що чули від росіян: мовляв, коли Україна впаде, українці завойовуватимуть світ разом із російською армією. Примусова мобілізація українських громадян до російської армії віддавна триває на територіях, загарбаних Росією.

Людське життя — найдешевший ресурс для диктаторів. Тому нема такої ціни, яку би Путін не був готовий заплатити, аби виправити те, що він називає найбільшою геополітичною катастрофою двадцятого століття: розпад радянської імперії.

Торік у грудні «Новая газета» — видання, заборонене в Росії, — опублікувала статтю під заголовком «Наші хлопчики». Вони описували трагедію дітей у російських сиротинцях. Російська влада вимагала, аби сироти йшли воювати проти України, погрожуючи, що вони не отримають житла й опиняться на вулиці. Цитую одного з хлопців, який відмовився: «Я не проливатиму крові. Я не хочу мати кров на своїх руках». Ці слова звучать як біблійна заповідь. Але російська влада побачила в цьому «ознаки дискредитації дій влади Російської Федерації, спрямованих на проведення спеціальної військової операції». «Спеціальною військовою операцією» Кремль називає агресивну війну, яку розв’язав проти України.

Це не війна між двома державами. Це війна між двома системами — авторитаризмом і демократією. Росія хоче переконати світ, що демократія, права людини і верховенство права є фіктивними цінностями. Що вони не захистять нікого в час війни. Росія хоче довести, що держава з великою військовою потугою та ядерною зброєю може зламати міжнародний порядок, диктувати свої правила світовій спільноті, ба навіть змінити визнані світом державні кордони. Якщо Росії це вдасться, це надихне авторитарних лідерів у різних частинах світу робити те саме.

Не знаю, як історики майбутнього назвуть цей історичний період. Світовий порядок, базований на хартії ООН та міжнародному праві, руйнується на наших очах. Міжнародна архітектура миру й безпеки, створена після Другої світової війни, надала невиправдані привілеї деяким державам. Система ООН сповільнюється й обмежується ритуальними діями. Робота Ради безпеки ООН паралізована. Людство входить у період турбулентності, й пожежі спалахуватимуть дедалі частіше в різних частинах світу. Бо дроти, що поєднують світ, перегоріли, й усюди іскрить.

Але я тут, щоб сказати, що попри все історія України — це життєствердна історія. Бо у драматичні часи народжується надія. Коли хтось намагається забрати свободу, вона починає потужно промовляти через кожну людину. Навіть тоді, коли ми не можемо покладатись на міжнародну систему миру й безпеки, ми завжди можемо покладатися на людей. Ми звикли думати категоріями держав і наддержавних організацій, але звичайні люди мають набагато більшу силу, ніж вони можуть уявити. Звичайні люди творять історію світу.

Майбутнє невідоме, але воно також не визначене наперед. Ми ще маємо шанс поборотись за мирне, демократичне майбутнє, якого ми хочемо для себе і наших дітей. Коли ми робимо це, ми надаємо конкретного значення слову «майбутнє». І це не так уже й мало.