Як президенти крали та намагалися вкрасти Українську Землю? Розповідає Віктор Шишкін

Як президенти України намагалися викрасти українську землю за допомогою політичних та економічних методів. Про процес створення закону про власність на землю та роль Конституційного суду в цьому процесі; складнощі та порушення, які виникали під час обговорення цього питання говоримо з першим Генеральним прокурором України, депутатом Верховної Ради трьох скликань, суддею Конституційного Суду у відставці Віктором Шишкіним. 

– Розпочну з процесу розпаювання, розпочатого свого часу Кучмою. Дуже багато хто апелює до того, що в пайовиків з’явилося «священне» право власності, а «священне» право власника – продати землю. Насправді Кучма з самого початку абсолютно свідомо створював пайовиків, знаючи, що принаймні 80% з них не оброблятимуть землю – їм земля «впала на голову». Яке внаслідок цього з’явиться природне бажання? Продати. Після чого «благодійники» у вигляді Пінчука, Веревського, Косюка, Бахматюка, Порошенка тощо прийдуть на «допомогу» і захочуть купити землю, «ощасливлять» мільйони тих землевласників. Власне розпаювання й стало першим фундаментальним злочином проти українського народу, а також першим етапом більшого злочину – викрадення української землі. Вікторе Івановичу, вам як учаснику протидії розпродажу української землі – слово. 

– Якби я із самого початку займався питаанням землі, то, можливо, знав би більше. Адже депутат не може одночасно займатися всіма аспектами й бути фаховим у цьому. Тому під час мого перебування в парламенті через роботу суддею до того, мені було доручено займатися судоустроєм, прокурорським устроєм та правоохоронними органами. Тому акумуляції навколо землі, особливої уваги я на той період не приділяв. Але дискусії були дуже тривалими…

Трішки перескочу від Кучми до другого етапу, коли ухвалювався Земельний кодекс України. Якщо порівняти Конституцію з іншими законами, коли йшлося про тривалі дискусії – то Земельний кодекс по цьому критерію на другому місці по затятому обговоренню після Конституції. Тоді витало чимало різних думок, не було однієї сконцентрованої й вона навіть не народжувалася в тій дискусії. Я думаю, що це, радше, через брак знань. Сьогодні можна багато розповідати, прочитавши різні праці американців чи європейців: і політичні, і економічні, і політико-економічні; можна аналізувати історичний досвід та хід розвитку інших країн в питанні земельних відносин як частини державних відносин. Тоді, на превеликий жаль, знання всіх, хто дискутував щодо Земельного кодексу, базувалися на марксизмі-ленінізмі та деяких «схоплених» західних теорій, але лише поверхнево. Тому дискусії справді були гострими. 

Нині багато хто говорить, якби депутатів не підштовхнув Кучма своїм розпаюванням, то не було б, зокрема, Земельного кодексу. Кучма ж вчинив злочин. Коли йдеться про кардинальні зміни суспільних відносин, особливо тих, які стосуються землі, не буває так, як це зробив Кучма – одним розчерком пера. Для цього має бути підготовлений ґрунт. Якщо проаналізувати економічну політику більшовиків, зокрема земельну в сільському господарстві: нав’язування нових економічних відносин через комуни, колгоспи – все провалювалося. Чому? Тому що не знали, як поводитися із засобами виробництва. Засоби виробництва були в так званих «кулаків», якщо вже говорити про Україну, у фермера, якщо казати сучасною мовою. Коли вони (засоби виробництва – прим. ред.) стали надбанням колективу, то в ньому для них не знаходилося господаря. Колектив не знав, як колективно обслуговувати засоби виробництва. Чому в Ізраїлі прижилися кібуци – фактичні колгоспи? Люди до них йшли довго і не за один день, як це було зроблено більшовиками з колгоспами та комунами. 

От Кучма підписав розпаювання народних земель. Що далі? 

– Розірвали цілісну систему, яка працювала. 

– Саме так. Ніхто не каже, що в кібуцах є експлуатація, як це було в радянських колгоспах. Тоді й паспорти видали в 60-х рр. – до цього селяни при колгоспах фактично були кріпаками. В Ізраїлі такого ж немає – там кооперативна добровільна форма власності. 

Повертаючись до розпаювання. От дали людині землю – в неї є засоби виробництва для роботи на цій землі? Хіба можна на 200 дворів розпаювати, умовно, 10 тракторів і 5 комбайнів? Клаптики землі можна нарізати. Тобто ця діяльність Кучми була не підготовленою, насправді антинародною під прикриттям «народної». Роздали землю, а далі: немає засобів виробництва, немає фінансів, щоб дістати ці засоби виробництва, навіть те ж саме паливо. А організаційні можливості й можливості трудовитрат? Умовна ситуація: є колгоспна пенсіонерка, яка отримала землю. Діти поїхали в інше місто на навчання/роботу, можливості обробляти цю землю мінімальні. От навіщо воно їй? А економічні зв’язки вже розірвані. Я не кажу, що непотрібно було займатися розпаюванням, але цей процес мав бути підготовленим, поетапним, проходити через проміжні системні відносини та формування. 

– Дійсно, колгосп радянського зразка був примусовим і з визискуванням. Але на момент 1991 року колгосп за своїми розмірами та економічною суттю був тим самим західним агрохолдингом. В Європі середня величина агрохолдингу – 2000 га, середня величина колгоспу в Україні – 2500-4000 га. В чому суть агрохолдингу: наприклад, виростили соняшник, видавили олію, олія пішла на ринок, макуха – худобі тощо. Тобто максимальна економічна ефективність та доцільність при трансформації його в кооперативну власність. Щоб всі ставали співвласниками при збереженні механізмів: зберігалися б робочі місця, створювалася б висока додана вартість тощо. Систему свідомо порізали на шматки, щоб цими шматками викупити. 

– Ось це був злочин проти українського народу. У молодості, ще до революції в 1991 р., коли з’явилася гласність і дозволено було багато що читати, перше, що я прочитав – Чаянова про кооперацію – брошура 1923 чи 1925 року випуску. Там було розписано про різні форми кооперативних відносин: про великі земельні холдинги (наприклад, зернові), мікрохолдинги (городина), загалом вони є різні. Тому те, що натворив Кучма, – гірше, ніж натворив лєнін. Лише за втручання в економіку, не кажучи про все інше, … Хто йому це підказав – ідіоти чи злочинці, які хотіли на цьому нажитися? 

Чи були в Україні тоді підпільні фінанси? Були: фінанси, акумульовані партійним апаратом; фінанси, акумульовані бандитськими угрупованнями; фінанси, акумульовані так званими цеховиками (підпільне виробництво). Це було здебільшого незаконним. Лише вони могли створювати холдинги. Тобто Кучма, фактично як представник директорської червоної бюрократії розраховував на своїх поплічників, що вони стануть олігархами. 

Я підходив до тих, хто безпосередньо займався земельними питаннями, і запитував, чи вони читали Чаянова – вони навіть не чули такого прізвища. Приносив їм ксерокопії брошурки.

У моїй пам’яті закарбувалося, що цей вчинок Кучми – перший крок для прихватизації землі під прикриттям ідеї саме приватизації, забезпеченні права власності на землю всім громадянам, які захочуть її купити – це маніпуляція, політичні лозунги, аналогічні до того, як було в лєніна про «мир народам, земля – крестьянам». Землю селяни отримали? Ні. Аналогічно й тут. Тому проблему змін земельних відносин в Україні я називаю необільшовизмом. 

Водночас багато хто відчував, що ми не готові до нових земельних відносин. Звідси й з’являлися мораторії на ті статті земельного кодексу, які були пов’язані з реалізацією (продажем) землі. 

Тоді ж я почав нагадувати, що земля – це власність всього українського народу. Як народ розмежовуватиме реалізацію права власності на землю – залежатиме від конкретного закону. Але такий закон не має писатися на колінах та ухвалюватися за день – його треба розробляти вдумливо, проводячи наукові дослідження, експерименти тощо. Не можна такі важливі рішення ухвалювати поспіхом. Але в той час ніхто до мене не прислуховувався. 

Мене здивувало, коли я безпосередньо зіткнувся з панібратством щодо земельних відносин і до землі. Я розумію, що носій влади, умовний народний депутат, винен в тому, що продовжувався мораторій на продаж землі. Водночас мораторій вводився для того, щоб підготувати відповідну законодавчу базу. І ніхто нічого не робив. 

– Може, хтось і робив, але його не могли прийняти.

– І таке може бути… Все ж, мораторій продовжувався. Ще запам’яталося, вже коли був уряд Тимошенко – 2008-2009 рр. заключний етап президентства Ющенка, тоді ж і була всесвітня фінансова криза. У той час Кабінетом міністрів був внесений закон про зміни в законодавстві у зв’язку з кризою, прикінцевими положеннями якого було продовження мораторію. 

У результаті, єдиний президент, за якого я голосував і представником якого був, вносить конституційне подання про неконституційність норми щодо мораторію. 

Конституційний Суд відкрив провадження – мені як судді дісталася тема землі. І ми мали винести рішення щодо конституційності або неконституційності цієї норми. 

Тоді я й глибинно вивчив питання землі в Конституції, до чого нині повсякчас апелюю. Отже, скільки ця справа була відкрита – ні в кого не виникало підозр, що підстав для відкриття немає. Адже як тільки до КСУ надходить справа, вирішується, чи є предмет для обговорення. Я готував цю справу як суддя-доповідач. Я розповів свою позицію, нічого вирішено не було: сказали, що суддя-доповідач має підготувати проект рішення. Буває, що від проекту і до кінцевого рішення минають роки, водночас проект перебуває на обговоренні. Коли всі прочитали підготовлений мною проект рішення, задумалися, щось там обговорили і вирішили… продовжити обговорення. І на наступному засіданні з’явився проект ухвали про закриття провадження. Без кінцевого рішення. На якій підставі? Написали в проекті, що було безпідставно відкрито! Коли відкривали – підстави були, чому через місяць їх уже немає? 

– Це зробив голова Конституційного Суду? 

– Він також доклався, але ж не голова КСУ написав цей проект. Не пам’ятаю, хто конкретно це зробив. Згідно з регламентом, не лише суддя-доповідач пише проект: бували випадки, що я також писав деякі проекти проекти за доповідача й вони вважалися альтернативними. Повертаючись до проекту ухвали про закриття провадження, вважаю, що тут не обійшлося без Адміністрації президента. 

– Хотів би тут звернути увагу наших читачів: я неодноразово читав проект рішення Віктора Івановича про цій справі, і він міг би бути проголосований. Але зміст, закладений в цьому проекті рішення, настільки лякає ті сили, які хотіли вкрасти українську землю (і які зараз вже з приходом Зеленського змогли проголосувати антиконституційний закон про розпродаж землі), що аж закрили справу, не ухвалюючи по ній жодного рішення. 

– Це був 2009 рік. Мій проект рішення став базою на початку 2019 року, коли розпочалися дискусії навколо законопроекту про землі сільськогосподарського призначення. Я – суддя КСУ у відставці ще з 2015 року, але мене було обрано в склад науково-дорадчої ради при Конституційному Суді. Що це означає:

- суддя може звернутися до консультативної ради для отримання погляду на питання, які стосуються його справи;

- кожен суддя Конституційного Суду може звернутися до члена консультативної ради для отримання його погляду або висновку;

- суддя може використовувати рішення консультативної ради як основу для своєї власної позиції.

На прохання судді я написав висновок на 10 сторінках, з урахуванням вже глибших знань, порівняно з 2009 роком. Це було на етапі законопроекту, і фракції ВРУ, намагаючись перешкодити ухваленню цього закону, звернулися до Конституційного Суду про тлумачення 13 та 14 ст., які говорять про землю як власність всього Українського Народу. А саме, як тлумачити законопроект в контексті прихватизації земель сільськогосподарського призначення. 

Після ухвалення цього закону навесні 2020 року, ті ж фракції звернулися з поданням до КСУ вже про його неконституційність. Суддею був Литвинов – він також звернувся до мене, я надав йому ту ж базу. Далі почалися дивні речі. Почали засідання Конституційного Суду – спочатку по справі тлумачення. І рішення, яке фактично базувалося на моєму висновку, проголосувалося за основу 11 голосами з 16. Для ухвалення рішення достатньо 10 голосів. І тут з боку Офісу президента почався тиск на Конституційний Суд, зокрема Зеленського разом із Веніславським (Федір Веніславський – представник президента в КСУ, - прим. ред.). Почалася скажена атака на суддів. Чому вони злякалися? Рішення проголосовано за основу. При мені в 2009 році ж не проголосували за основу, а внесли альтернативний на закриття. Як правило те, що голосується за основу, в майбутньому не втрачає сили. Якщо в людини сформувалася позиція, то вона від неї навряд чи відступить – а в цьому випадку таких людей було 11, тобто ще й одна в запасі за кількістю необхідних голосів. Як би ми умовно не ставилися до Тупицького чи інших, але їхня позиція в цій конкретній ситуації по землі була на боці Українського Народу. Їхнє рішення було в контексті того, що закон є неконституційним. 

Небезпека ще полягала в тому, якби через кілька засідань проект рішення став рішенням, є так звана тяглість правової позиції. Наступним йде те, що в Литвинова було звернення про неконституційність, автоматично на майбутнє це запрограмовує рішення про неконституційність. Бо фактично Конституційний Суд не відступає від своїх попередніх позицій. Але тяглість таких моментів зберігається, в рішеннях так і пишеться: тяглість позиції. Наші суди її також дотримувалися – це можна простежити в різних рішеннях КСУ. Тут же ця «шайка» перелякалася, і фактично заблокувала діяльність Конституційного Суду. Люди, які займалися справою пішли у відставку у зв’язку із закінченням 9-річного періоду; нові люди невідомо як себе поведуть – таким чином було недопущення ухвалення рішення, які б визнали закончик 2020 року про так званий обіг землі сільськогосподарського призначення неконституційним. І нині ми маємо проблему, що закон має почати діяти в усій своїй красі, як то кажуть. 

– Цей закон проголосований президентською «зеленою» фракцією слуг неукраїнського народу, фракцією попереднього президента Петра Порошенка, який, «за випадковим збігом обставин», «піклуючись про бідних пайовиків», збільшив свій земельний банк до 500 тис. га, а також та «Голосом».

Що ми маємо? При першому президенті Кравчуку академік Савлук розписав доктринальні речі про розпродаж землі; Кучма їх реалізовував у вигляді
розпаювання як першого етапу впровадження злочину; далі Ющенко хотів продати, але не вдалося через Конституційний Суд; Янукович – окремо під себе земельний банк робив; Порошенко – не мав фізичної можливості, а Зеленський у співпраці з попереднім президентом проголосували за антиконституційний закон. На своїй «комісії» вони хочуть заробити десятки мільярдів доларів, обезземеливши український народ, фактично створивши нам ситуацію, аналогічну до палестинської або мадагаскарської. 

На завершення: чи мав Зеленський повноваження на блокування роботи КСУ? Чи порушив він законодавство? 

– У цій ситуації порушення законодавства є в будь-якому аспекті. Але й судді повинні мати мужність. Користуючись тим, що судді не мають мужності, або ж категорією суддів, які мають багато скелетів у шафі, – легко впливати в різний спосіб. 

Під час другого засідання по неконституційності закону, засідання нібито зірвав Веніславський – той, що представник президента в КСУ – він не з’явився на засідання. Тупицький як голова Конституційного Суду та спікер засідання у зв’язку з неявкою Веніславського відклав, давши їм люфт продовжувати атаку. Та неважливо, з’явився Веніславський чи ні – це не суд загальної юрисдикції, де неявка когось зі сторін є підставою для відтермінування. Це конституційна юрисдикція! Тут норми та певні аспекти цивільного законодавства ніяк не працюють. Якби головував тоді я, сказав би: «Ну й біс з ним, що не з’явився». До цього проголосувавши, судді, які були чимось налякані, дали задню, відкривши можливість для різноманітних впливів на ту категорію суддів, яка була або ними вже призначена, або на тих, на кого можна було чинити тиск. Наразі в КСУ я бачу щонайбільше одного чи кількох суддів, які можуть протистояти. У часи Януковича ми з деякими колегами знаходили мужність протистояти тиску.