Петро Болбочан, полковник Армії УНР

1883, 17 (5 за старим стилем) жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині це село Ярівка на Буковині) в сім’ї молдовського православного священника та помічника благочинного 4-го округу того ж повіту Федора Олексійовича Болбочана та його дружини Єлизавети Григорівни народився відомий діяч Української революції 1917-1921 років, полковник Армії УНР Петро Болбочан.

Сім’я була незаможною, не мала жодної земельної власності, тож для хлопця було два шляхи: або в священники, або у військо. а сімейною традицією, Петру теж пророчили долю священника – він навіть провчився два роки в Кишинівській духовній семінарії. Однак пізніше різко поміняв свій життєвий шлях і 6 серпня 1905 року вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища. Переважна більшість юнкерів теж були українцями, тож Болбочан там, як писав у своїх спогадах полковник Армії УНР Михайло Середа, «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Гурток проіснував недовго – його заборонили, а юнкер Болбочан отримав догану.

Петро Болбочан під час навчання в Кишинівській духовні семінарії, 1905 р. Фото з архіву племінниці Петра Болбочана Антоніни Петрової. Джерело: ukurier.gov.ua

Напередодні Першої світової війни був призначений полковим ад’ютантом 38-го пішого Тобольського полку ім. генерала Милорадовича. Командував цим підрозділом полковник генштабу Микола Ейгель - видатний військовий теоретик, автор підручників з тактики та фортифікації, за якими вчилися в багатьох російських військових школах. Як пізніше вказував Сергій Шемет, «служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою».

Крім своїх безпосередніх обов’язків, Болбочан брав участь у бойових діях, займався формуванням двох запасних полків та маршових рот, деякий час виконував обов’язки начальника кулеметної команди «Максима № 2» та на правах батальйонного командира наглядав за всіма кулеметними командами полку, був поранений. Загалом він взяв участь у 37 бойових операціях. За хоробрість, виявлену в бойових діях, був нагороджений орденами Святого Станіслава 2-го та 3-го ступеня, Святої Анни 2-го та 3-го ступеня.

Після падіння самодержавства в Росії Болбочан підтримав Центральну Раду і взявся за організацію українських військових частин. Він допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького, а 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк, який дислокувався у Проскурові. Але ситуація в Україні була дуже напружена і не всім сподобалося існування українізованих частин. Солдатський комітет, який перебував під контролем більшовиків, дав наказ роззброїти полк, а казарми підірвати і розстріляли гарматами. «Богданівців» теж спочатку відправили з Києва на фронт, а під час виїзду обстріляли.

З уцілілим загоном Болбочан у січні 1918 року прибув у Київ, де сформував Республіканський курінь, пізніше реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. Який відіграв важливу роль у придушені більшовицького бунту на «Арсеналі» та обороні Києва від «муравйовців». А пізніше, у березні – у звільненні столиці та визволенні від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України. На той час «запорожці» Петра Болбочана, які розрослися в Окремий запорізький корпус, стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР.

Саме «запорожцям» довелося відіграти ключову роль у звільненні від більшовиків Криму у квітні 1918 року. На той момент підступи до півострова були надійно укріплені, а один із шляхів до Криму лежав через Чонгар. Червоні замінували міст і думали його підірвати в разі наступу українців. Однак війська Болбочана провели блискучу спецоперацію: 22 квітня невелика група, козаків 20, на дрезині з кулеметами стрімко проскочила перешийок і нейтралізувала червоноармійців, запобігши підриву мосту. Того ж дня Болбочан взяв вузлову станцію Джанкой. Через два дні «запорожці» разом із кіннотниками Всеволода Петріва були уже в Сімферополі, а 25 квітня вони звільнили від більшовиків Бахчисарай.

В очікуванні підходу українських частин у Севастополі українські матроси 29 квітня підняли на кількох кораблях Чорноморського флоту українські прапори. Але не дочекалися: німецькі частини, які мали своє бачення долі Криму, оточили українців у Сімферополі і поставили ультиматум, що вони мають покинути півострів. Після двох діб напружених переговорів з Києва надійшов наказ: підкоритися вимогам союзників і залишити Крим. Частини Болбочана змушені були відійти до Мелітополя. Пізніше, уже в травні, Крим залишили і кіннотники Всеволода Петріва.

У часи Української держави, коли було формальне перемир’я із більшовиками, Запорізький корпус під командуванням Болбочана відправили стерегти прикордоння з росією. Втім, політика Скоропадського, особливо під кінець 1918 року, коли пішов крен у бік союзу з білогвардійцями, не дуже сподобалася Болбочану і він підтримав антигетьманське повстання Директорії. У грудні йому доручили очолити Лівобережну групу Армії УНР.

Утім, цього разу фортуна виявилася не на його боці. Історики досі сперечаються, чи реально було в тих умовах утримати Лівобережжя, не втративши всю боєздатну армію, але факт лишається фактом: на початку 1919 року під натиском більшовиків Болбочан практично без бою здав усе Лівобережжя і відійшов із Харкова аж до Полтави. За це полковника зняли з командування Запорозьким корпусом і звинуватили у державній зраді. Декілька днів Болбочан провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Йому пропонували їхати до Італії формувати там з полонених боєздатні загони, які б повернулися до України і воювали тут, але Болбочан відмовився. Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

Петро Болбочан, за спогадами сучасників, притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

Мав незаперечний авторитет серед підлеглих. Більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Було здійснено два замахи на життя полковника. На щастя, Болбочан не постраждав.

За наполяганням офіцерів і вояків корпусу в травні 1919 року Болбочана звільнили. Але Запорізьким корпусом на той час уже командував Володимир Сальський. У червні Державний інспектор полковник Гавришко (у 1926 році він свідчитиме проти Петлюри на процесі над його вбивцею Симоном Шварцбардом) підмовляє Болбочана самовільно очолити корпус і видає відповідний наказ. Болбочана знову звинувачують у спробі здійснити державний переворот і заарештовують.

Він мав змогу втекти: прихильні до нього частини пропонували підняти бунт і захистити полковника. Однак він відмовився, сподіваючись у суді відстояти свою честь. Однак військово-польовий суд засудив його до страти. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 28 червня 1919 року на станції Балин на Хмельниччині Болбочана розстріляли.

Ім’я Петра Болбочана в останні роки повертається в суспільну свідомість. У 2005 році в селі Балин було відкрито пам’ятний знак на честь Петра Болбочана. 22 січня 2019 року в Івано-Франківську на будинку, де мешкав Петро Болбочан, з’явилася меморіальна дошка.

4 жовтня 2020 року в сквері на вулиці Січових стрільців, на місці знесеного пам’ятника одному з організаторів Голодомору 1932-1933 років Станіславу Косіору урочисто відкрили перший у світі пам’ятник Петру Болбочану. Сам сквер носить ім’я Болбочана ще з 2017 року.

5 листопада 2020 року погруддя Петру Болбочану встановили в Харкові на території військової частини 3017 Східного оперативно-територіального об'єднання НГУ.

Вулиці Петра Болбочана є в Києві, Львові, Луцьку, Дніпрі, Хмельницькому, Харкові, Запоріжжі. Смілі та ін. 14 жовтня 2020 року почесне найменування «імені полковника Петра Болбочана» було присвоєне 3-й бригаді оперативного призначення НГУ.