ZAXID.NET пропонує увазі читачів другу частину інтерв’ю з Віктором Суворовим, у минулому – радянським спецслужбістом, а нині – культовим автором історико-документальних та художньо-історичних романів. У цій частині розмови Віктор Суворов розповів про свої нові романи, про бомбу під назвою «Кузькіна мать», а ще про те, як у нього вкрали сайт. 

- Що трапилося з Вашим знаменитим веб-сайтом suvorov.com? Його не впізнати.

- Його в мене відібрали. Звернулися до мене якось хороші люди: «Слухай, ось є людина в Москві, Панцирєв Сергій. Він такий нещасний, нехай він веде твій сайт». Я погодився. «Тільки, - кажуть, - це буде коштувати тобі дуже дорого. Тому що він повинен це викупити у когось там» і так далі. Все це тривало якийсь час, поки на нього не наїхали, і він став поводитися, м'яко кажучи, неоднозначно. Він мені висунув вимогу: «Якщо ти хочеш тримати рекламу своїх книжок на власному сайті, то маєш мені за це платити». Я кажу: «Так не піде. Сайт створений на мої гроші і розкручений тому, що там мої книжки». Він мені: «Якщо так, тоді сайт відійде безоплатно третій особі». Я витратив рік на з'ясування, хто ж ця «третя особа», і вийшов на адміністрацію так званого президента. Ось звідки був «наїзд». За цим стоїть такий собі Сурков. Сергій Панцирєв оголосив, що мої книги в електронному вигляді належать Суркову. 

- Чи можна змішувати авторські права на книги з належністю веб-сайту?

- Він узяв і зареєстрував сайт на своє ім'я, не поставивши мене до відома. І тепер фактично розпоряджається всім, що там розміщене. Він може публікувати фотографії моїх онуків у розділі порнографії. Може правити мої тексти. Вважаю, що в кінцевому підсумку за всім цим – дивовижна неміч держави російської! Зі мною боротися вони можуть тільки ось такими мерзенними методами: підкупивши, залякавши, забравши сайт і публікуючи гидоту під моїм ім'ям. Ось зараз наближається 70-річчя початку Великої вітчизняної війни. І вони там під моїм іменем можуть публікувати все, що завгодно. Зараз там висять якісь неправильні тексти, літачки якісь... Але в будь-який момент вони можуть там опублікувати мої книги, по-варварськи їх змінивши. 

- Що ж робити?

- Перш за все, я щасливий, що мені на життєвому шляху зустрілася дівчина – дуже розумна і дуже красива. Танечка. З нею у нас 13 квітня буде рубінове весілля – 40 років. Вона мені все розклала по поличках. Ось, Академія військових наук публікує книги під іменем «Віктор Суровов»: «Акваріум-2», «Криголам-2». Люди їх розхапують. Там прямо написано, хто за цим стоїть – генерал армії Гарєєв, генерал-полковник Горьков і так далі. Точно така ж обкладинка, того ж кольору, майже той самий стиль, ті ж назви – тобто мої назви. І навіть ім'я автора схоже. Тепер моїм ім'ям бажає скористатися ще й так звана адміністрація так званого президента. Мудра моя Тетяна каже: «Якщо вони випустять книги під своїми іменами – ніхто їх читати не буде. Тож їм і треба ховатися за твоїм ім'ям, бо тебе читають. Тішся!».

- Чи збираєтеся ви в такому разі відкрити новий веб-сайт?

- Він у мене є – suvorovrezun.com, але ще не розкручений. Я думаю зробити і suvorov.org. 

- Хто буде його вести - компонувати, керувати? Ви самі?

- Ні, в мене самого часу немає, хочу і далі писати книжки. Я і з колишнім suvorov.com не хотів зв'язуватися, тому що я пишу книжки. 

- Де буде розташована його редакція?

- У Великобританії. У мене є хороші друзі, які погодилися його вести. Сайт вимагає дуже багато уваги і часу. А я – людина з минулого тисячоліття. Я і на минулому сайті ніколи ні з ким не сварився. Розмістив там свої тексти, були якісь відгуки – позитивні, негативні. У британського кота, як відомо, 9 життів. А я російсько-українська людина, у якої одне життя і дуже коротке. Я день і ніч пишу книги, не вдаючись у полеміку, у мене на це немає часу. Коли я всі книжки свої напишу – мені буде тоді 120 або 150 років, - ось тоді почну сперечатися. 

- І що ж Ви написали останнім часом?

- Перша книга називається «Змієїд», яка вже вийшла в Болгарії перед новим роком, і в Польщі скоро вийде. А в Росії її дуже важко пробити. Книга ця про товариша Сталіна, ніби передмова до моїх книг «Контроль» та «Вибір». Найкраще, що мені вдалося в житті - це «Контроль». Коли мені дуже-дуже погано, і мене везуть до госпіталю під сині вогні й завивання сирен... 

- Таке буває?

- Буває - ну як же такому не бути... Слідом мчить моя Тетяночка і везе мої улюблені книги. Моя найулюбленіша – «Сім днів у травні», автори Флетчер Нібель і Чарльз Бейлі. І вона мені іноді дає читати мою книжку «Контроль». Я її теж страшенно люблю. Ось я і вирішив написати щось, що передувало б цій історії. Не знаю, як таке сталося – не мені судити, але мені подобається. 

- Раніше ви видавали книжки російською мовою в Донецьку.

- Все, що видано в Донецьку, – це були піратські копії. Або це московські видавці домовлялися з українськими чи білоруськими друкарнями, щоб обійти податки. Але мені, як носію українського прізвища, а також чоловікові українки, трохи прикро чи, принаймні, незрозуміло, чому мої книги є вірменською мовою, грузинською, якимись зовсім дивними мовами, мовами країн, які далеко від нас - португальською, іспанською, їх видавали (це святе!) в Естонії, Литві, Латвії. А ось українською мовою жодна моя книга не виходила. 

- Чому ж?

- Я іноді вночі прокидаюся і ставлю собі це запитання. А чому? Відповіді у мене немає. Не знаю. Нецікаві книжки, напевно. 

- Чи залишається актуальною ідея зняти фільм на основі «Контролю»?

- Сценарій є, і мені здається, що він навіть кращий за саму книгу. У сценарій я ввів нових героїв - і позитивних, і негативних. І думаю: хто зробить фільм за «Контролем», той збере всі призи. Але таких ще нема. Взагалі, є дуже простий рецепт, як зробити хороший фільм: потрібно вкласти душу і гроші. А в гарну книгу навіть і грошей вкладати не треба - треба тільки душу вкласти. 

- А що ж пишете тепер?

- Пишу книжку, яка називається «Кузькіна мать». Вона ніяк не пов'язана з усіма моїми попередніми книгами. «Кузькіна мать» – це назва найпотужнішої ядерної бомби в історії людства. Починається так: сидять три мужики в тій самій позі, що й на картині Перова «Мисливці на привалі». Перед ними розстелена газета зі святою назвою «Правда», на ній горілчана пляшка, огірок з пухирцями... Книги мої, варто сказати, взагалі кінематографічні. Я уявляю, як камера відходить, відходить, а позаду від них стоїть платформа залізнична. Це вони в цеху, платформу шестивісну туди загнали. Позаду, значить, ця бомба завдовжки вісім метрів – як підводний човен така, двадцять шість з половиною тонн. І ось сидять три мужики, завершивши складання, і кажуть: «А як же ми її назвемо?» Офіційно вона називається «Виріб 602», якось не звучить для російського вуха. Один іншому й говорить: «Давай назвемо її якимсь ім'ям ...«Іван»?.. Ні, не піде. Тому що у нас вважається: Іван-дурень. «Цар-бомба»?..» Іноді, до речі, проскакує ця назва. Адже 57 млн тонн, а Хіросіма - лише 20 тисяч тонн. Той, котрий начальник, відповідає: «Не піде, бо Цар-дзвін ніколи не дзвонив, Цар-гармата ніколи не стріляла. Хочемо потрапити до цього списку?». Тоді один відповів: «Я знаю! Микита Сергійович в ООН стукав по столу черевиком і кричав: «Я вам покажу кузькіну мать!». А що ж він може конкретно показати? Так ось же вона, голубонька, ось вона рідна!» Ось ця бомба й іменувалася: «Виріб № 602 «Кузькіна Мать». І далі – історія довкола випробування цієї бомби. Хрущов використав це випробування і польоти в космос Гагаріна і Титова для того, щоб вирішити проблему Німеччини. Проблема була дуже гострою. Громадяни НДР втікали зі швидкістю 1 особа за хвилину, тобто 60 осіб на годину через Берлін. Треба було щось робити. Ось Хрущов і вирішив блефувати. Після того, як злітав Титов 6-7 серпня 1961 року, тут же поставили Берлінський мур. Це був відволікаючий маневр. Весь світ кричить «Ура!», а в цей час поставили стіну. Але це було ще не повне рішення. Хрущов вирішив блефувати по-великому. Звідси й Карибська криза... 

- Це все історія, а в чому ж інтрига?

- А в цей час керівництво збройних сил СРСР вирішило американців якось попередити: «Хлопці, у нас насправді страшне відставання. Цю бомбу ми не можемо донести до Америки - немає у нас такого носія. Жодна ракета її не підніме. Літак Ту-95В долітав тільки до Нової Землі, тому що бомба в нього повністю не влізає – стирчить назовні». Потрібно було якось американців попередити. Тому була розроблена операція. Знайшли хороброго полковника Пеньковського Олега Володимировича, якому було поставлено завдання: ти йдеш на смерть, але ти маєш врятувати планету Земля. І полковник пішов, виконав завдання командування. І віддав за це життя. А в Москві навіть немає пам'ятника людині, яка всіх нас врятувала... 

- У чому полягало доручення Пеньковському?

- Попередити американців про те, що Хрущов блефує, що у нас ядерних зарядів у 17 разів менше, ніж у США. Коли ми говоримо про Пеньковського, варто пам'ятати кілька ключових речей. Перше: навіщо ракети потрібні були на Кубі, якщо у нас нібито були такі ракети, які з Сибіру могли стріляти. Так от, не могли вони з Сибіру стріляти. Все, що радянська промисловість виробляла, відразу йшло на показуху в космос. Ракети 8К-63 (дальність 2100 км) і 8К-65 (4500 км) вивезли на Кубу тому, що така була неміч наша – нічим нам було Америку лякати, хіба що винести їх прямо до носа Америки. З підводними човнами був у нас теж жахливий завал. Ось, перший наш підводний човен К-19 з трьома ракетами дальністю 600 км. Тобто потрібно було спливати мало не біля американського берега. В американців за часів Карибської кризи було дев'ять атомних підводних човнів типу «Джордж Вашингтон» й «Ітен Аллен». На кожному по шістнадцять ракет дальністю 2200 км і старт з-під води. Відставання було абсолютно жахливе, але весь світ бачив перший супутник, першу собаку в космосі, Гагаріна, Титова, страшної сили ядерний заряд, який насправді не можна було дотягти до Америки. Світ думав, що ми – попереду. І треба було попередити, що Хрущов буде блефувати. Але як донести цю інформацію? Не може начальник генштабу стукати в двері до американців. Хто йому повірить? Не може ж начальник ГРУ генерал армії Іван Сєров прийти і сказати це все американцям. Потрібно було зробити якусь операцію, якій би повірили. І коли ми говоримо про Пеньковського, варто задуматися: як він міг передавати американцям інформацію, якої у нього не було і до якої навіть не могло бути доступу. Тільки осіб десять у всьому СРСР мали доступ до такої інформації – скільки у нас зарядів і ракет. Наше військове керівництво давало йому цю інформацію, щоб він передав американцям. Причому таку, яку американці могли б перевірити. Приміром, щоб мати стільки збагаченого урану, потрібно мати стільки центрифуг, а щоб крутити стільки центрифуг, потрібно мати стільки електрики в районі об'єкта Челябінськ-40. А її там і немає. Ось Пеньковський все це передавав. 

- І Хрущов збирався шляхом ядерного блефу на Кубі вирішити німецьке питання?

- Збирався Америку брати, висловлюючись сучасною мовою, «на понт»: забирайте свої війська з Берліна та з Німеччини. Це була в нього ідея об'єднання Німеччини «на демократичних засадах». 

- А як щодо морального обличчя самого Пеньковського?

- Він, як нам пояснювали, жінок любив, гроші любив – ось тому він пішов і американцям здав всі секрети. Але якщо він так гроші любив, то чому не втік? Гроші він все одно в Москві витрачати не міг. Якщо так жінок любив (а хто їх не любить?), то теж треба було втекти, чи не так? Тут би йому вистачило за ту інформацію, яку він приніс, і грошей, і жінок на все його життя. Але він не втік. І не збирався втікати. Чому? Тому що він виконував завдання. Ну і останній момент: він був дуже незручний американцям, і вони його здали. 

- Чим незручний?

- Уявіть себе на місці американського розвідника. Ви доповідаєте, що СРСР далеко попереду. І виходячи з доповідей американської розвідки, президент Кеннеді оголосив про американське ракетне відставання. І раптом до вас приходить якийсь радянський полковник і говорить: «Все це нісенітниця». Ваше професійне самолюбство буде зачеплене, коли виявиться, що ви витрачаєте мільйони на читання газети «Правда» та перегляд радянських телепрограм, а виявляється, всі ви – дурні, і полковник своїми одкровеннями вас викрив. Від того, що СРСР нібито був попереду, американці кожний рік спускали на воду один ударний авіаносець по 80 тисяч тонн. А в 1961 році – три ударні авіаносці, включаючи один атомний. І щоб йому не було нудно в океані – ще й атомний ракетний крейсер супроводу.

І оскільки росіяни настільки «вирвалися вперед», потрібні ще ракети Мінітмен. Ну, 1000 штук, щоб не розмінюватися на дрібниці. І ракети «Титан-2». Всі ракети у шахтах. Скільки важить люк від шахти? 740 тонн. Ви уявляєте, платник податків платить великі гроші, і починається будівництво атомних підводних ракет, план - 41 штука по 16 ракет на кожній. Це робота ракетної промисловості та суднобудування, це будівництво портів. Підтягти туди автостради, матросам побудувати квартири... І відразу військова промисловість тягне за собою всю іншу промисловість – йдуть гроші, люди будують, купують будинки, машини, квартири, меблі... І раптом приходить полковник Пеньковський і каже: 1000 ракет Мінітмен вам не потрібно, штук 50 вистачить. 41 атомний підводний човен з 16 ракетами на кожній – теж перебір. Стратегічні бомбардувальники – навіщо вам? Тобто він їм дуже заважав. Вони розкрутили гонитву озброєнь, і це було добре для Америки. Нас гонка озброєнь розоряла, а в них була двигуном бізнесу! Тому вони Пеньковського здали: натякнули радянським товаришам у Вашингтоні, що плани ваші, вся ракетна інформація нам відомі, і дещо їм підкинули. Таке, до чого могли мати доступ лише кілька осіб. Ну, а компетентні органи швидко розібралися. 

- Ви, напевно, стежите за публікаціями з Вашої тематики російською мовою?

- Я в контакті з Марком Солоніним і з Володимиром Бешановим, люблю цих авторів. З'явилося багато істориків, які мене давно обігнали. Я, як криголам, поламав трохи льоду, а потім на чисту воду вийшли вже нові історики. У них доступи до архівів, яких у мене немає. Я працював по відкритих джерелах, а вони копають глибше і далі, я бажаю їм успіху. З'явилася вже ціла група людей, з якими в мене іноді виникають розбіжності суто тактичного плану. Але в головному ми повністю згодні: Сталін готував напад на Гітлера. І мушу сказати, що й найзатятіші мої супротивники більше не сперечаються. Мене звинувачують у чому завгодно. Пишуть, що це не я придумав – це британська розвідка. Спасибі, хлопці. Виставляйте своїх експертів най-най. 25 років я вимагав, щоб вони виставили групу експертів під телекамеру, під прямий ефір, і нехай мене ці експерти розіб'ють. Вони фахівці, а я просто аматор. І якщо мене хтось підмовив – то це буде дуже легко викрити. 

- Що, на ваш погляд, відбувається сьогодні з військовою міццю Росії?

- У мене є деякі спостереження. З давніх часів той, хто веде своїх підлеглих у бій, на смерть, має зовні якось відрізнятися від усіх інших людей. Римський центуріон відрізнявся від солдатів. Людина веде нас на смерть – і ми маємо їй підкоритися. Військова людина відрізняється зовні від всіх інших, і це дуже важливо. Повинна бути особлива шана такій людині. У Росії, що розпадається, я нарахував 21 організацію, де запровадили погони і військову форму. В армії Росії немає жодного маршала. А ось прокуратура Росії запровадила для всіх прокурорів військовий однострій, причому за кольором і формою – це форма ВПС. І золоті погони. А генеральний прокурор носить маршальські погони з величезними зірками. До чого це призведе? До того, що солдат перестане поважати своїх командирів, які поведуть його в бій. Солдат віддає честь, а це, виявляється, генерал митної служби. Який жах! Чи у нас з'явився генерал армії МНС Шойгу - чотири зірки! Всі ці люди - не військові. У військових існує своя етика. Солдат поважає командира – віддає честь. А виявляєтьс,я це прокурор. Це - не військова людина, і він солдатові не відповідає. Солдатик йде далі по місту, віддає честь, а це виявляється пожежник. Товариш Нургалієв – глава МВС – генерал армії, іноді ходить у міліцейській формі, а іноді - у зеленій. А він – мент, він ніякий не генерал. Сталін теж любив цю справу – погони. Але у нього у митників був контролер 1 рангу, 2 рангу і форма їх різко відрізнялася. Ось дивіться, в Америці чи Британії: у поліцейських своя форма – навіть якщо вони носять погони. Є відмінності від військових, тому зрозуміло, кому честь віддавати. Зараз у нас у формі ходять усі – між тим в армії служити ніхто не хоче. Це справжнісіньке знищення армії. 

- Але це все, як то кажуть, «форма».

- А що стосується ідейного змісту, то в Академії генштабу деякий час тому читав лекції «євразієць» Дугін. Це вже повний розпад. Людина, котра не має вищої освіти. Він пред'явив довідку про закінчення якогось дивного інституту заочно. І ось Академія слухає цю людину, котра висуває дикі теорії. 

- Яке у Вас зараз коло спілкування?

- Воно величезне, і не тільки в Британії. Я часто подорожую багатьма країнами. Багато разів виступав у Америці перед колишніми співвітчизниками. І у Франції. Перший читач, який надіслав мені листа, був російський письменник Віктор Платонович Некрасов, надіслав він мені листа з одним словом: «Визнаю». Ти мені брат, я тебе визнаю як письменника. З олігархами контактів у мене немає. Зате є контакти з творчою інтелігенцією: письменники, поети, журналісти. Але письменник повинен мати дуже багато часу. Якщо він починає засідати в президіях, якщо він починає занадто часто виступати на телебаченні, то в нього не залишається часу на головну роботу – написання книг. 

- Що думаєте про політичну активність Володимира Буковського останнім часом?

- Ця людина постала одна проти системи. І ця комуністична система зігнути або зламати його не змогла. Тому все, що зробив Володимир Буковський, – це взірець для наслідування. Якби в нашій країні знайшлося з десяток тисяч таких людей, то ми б були зовсім в іншому суспільстві. Але таких людей у нас одиниці. Слава Богу, що вони є.

zaxid.net