Мітинг в час проведення ІІІ Військового з'їзду. Київ. 2 листопада 1917 р.

Симон Петлюра, Кам'янець-Подільський, 1919 р.

У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — головаУкраїнського Генерального Військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.

У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.

В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований.

Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР.

З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.

У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.

На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР — вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра намагався протидіяти єврейським погромам,^[1] втім не зупинив їх, бо їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».

Вбивство

Президент України Віктор Ющенко з дружиною в Парижі на могили Отамана

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард розрядив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками убивства, заходитися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шарите». Але врятувати не змогли.

Слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до організації погромів.

На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився дехто Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Міхаїла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст в молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти антисемітизму та расизму (LICRA). Міф про душогуба-Петлюру є одною з складових того підсвідомого негативного іміджу, який досі шкодить Україні на французькій землі. Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.

Похований Петлюра на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Вшанування пам'яті

Державні почесті

Президент України Віктор Ющенко біля могили Симона Петлюри на кладовищі Монпарнас у Парижі Симон Петлюра на поштовій марці України, 2004 16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені.

Вулиці Симона Петлюри

На честь Симона Петлюри названі вулиці у Львові (колишня Маршала Рибалка), Рівному, Тернополі, Млиновому, в Стрию, в Івано-Франківську (колишня Льотчиків)та інших.

11 лютого 2008 р. — комісія Київської міської адміністрації з питань найменувань та пам'ятних знаків прийняла рішення про перейменування однієї з вулиць Києва на вулицю Симона Петлюри.

16 червня 2009 р. — Комісія Київради з місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв'язків та інформаційної політики рекомендувала Київраді перейменувати вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри.

Табличка з назвою вулиці у Києві

18 червня 2009 р. — Київрада перейменувала вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри. За таке рішення проголосували 76 з 117 депутатів.

Пам'ятники Симону Петлюрі

Пам'ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному.

В центрі Києва планується встановити пам'ятник Симона Петлюри. Він має стояти на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка.

23 травня 2007 року у Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри. Захід супроводжувалося бійкою комуністів і правих партій з міліцією. В церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови Полтавської ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць.

У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюри, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу».

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.

Твори

• Петлюра С. В. Статті [Текст] / С. В. Петлюра; упоряд. та авт. передм. О. Климчук. — К.: Дніпро, 1993. — 341 с. — ISBN 5-308-01572-4.
• Петлюра С. В. Вибрані твори та документи [Текст] / С. В. Петлюра; уклад. Л. В.є Голота. — К.: Довіра, 1994. — 271 с. — ISBN 5-85154-100-8.

Джерела інформації

• Сергій Махун «Запізнілий ідеаліст»
• Сергійчук В. І. Симон Петлюра.-К.: Україна,2004
• УБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ
• Віртуальний музей Симона Петлюри
• Валентин Кодачигов. Терроризм и КГБ.
• Деренюга Олег. Семь пуль в тело Симона Васильевича Петлюры
• Василь Михальчук. Питання вітчизняної історії в зарубіжних дослідженнях. Вбивство С. Петлюри. Укр. іст. журн. 1997, № 2 — С. 111 — 125.
• Тарас Гунчак . Симон Петлюра та євреї. "Українсько-єврейські дослідження". Торонто; Мюнхен, 1985. Ч.1

Посилання

• Литвин С. СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА
• Невідомий С.Петлюра. Історія одного інтерв'ю Дзеркало тижня № 25 (349) 7-13 липня 2001 — Інтерв'ю з С.Петлюрою співробітника РУСС-ПРЕСС (повний текст)
• Некора О. "Служба капіталу" та театральний скандал "українського Маркса" Про роботу С.Петлюри в газетах «Рада» і «Слово» та стосунки з М.Садовським
• Некора О. В колі світла Про збірку літературно-критичних творів С.Петлюри «Незабутні» (1918)
• Віктор Савченко «Симон Петлюра» -Харків, Фоліо. 2004, — 416 ст
• Петлюрівський привіт з Каховки