День відплати
Доля Миколи Лемика

У Миргороді, зрештою, як і у Львові, немає пам’ятника Миколі Лемику. Хто він? Один iз мільйонів, у кого вцілила фашистська куля… І навіть могили його не знайти. Розстріляли і закопали десь у тюремному дворі або приміській лісопарковій зоні. Навіть історики, що вивчають тему визвольних змагань, Лемика згадують не часто, і то мимохідь, навіть на Галичині, де ім’я його знають більше і значно ширше коло людей. Хоча цей хлопець вартий уваги серйозної — і істориків, і політиків, і філософів, і пересічних молодих людей, що замислюються над сенсом життя. Звичайно, у кожного життєвий сенс такий, який йому надається, в залежності від глибинності натури. У більшості, як писав Флобер, серце вічно поділене між двома всевладними думками, що часто заповнюють усе життя людини: як би нажити статку та як би пожити для себе, інакше кажучи, обмежити своє життя власною лавкою та власним перетравлюванням їжі.

Ця думка Флобера дає можливість трохи заспокоїтися — дрібні люди були завжди, і наша країна в цьому сенсі не виняток. Однак кількість значущих осіб на кожну епоху все ж таки припадає різна. Наші часи виглядають дуже вже скупенько. Цікаво, скільки б молодих людей сьогодні прожили своє коротке життя так, як Микола, витративши його на один однісінький вчинок. На те, що переживе тебе, а можливо, піде у небуття, як зрештою і стається, якщо йдеться про вічність… Що ми згадуємо крізь роки? Лише кілька епізодів, які геть переважують усе наше пісненьке і блякле буття. Хвилини тріумфу згадуємо. Вони, звичайно, у кожного свої. Часом і згадати нічого. От і виходить, що живемо лише заради злету, лише один він вартий зусиль. А якщо той злет не настає чи не наважуємось на нього (що одне й те саме), то як стрінемо свого Бога? І що скажемо йому?..

…Згадаймо осінь 33-го. А для Львова осінь — найгарніша пора. Бруківка вкрита золотом, iз кав’ярень, двері яких ще причинені не наглухо (бо морози ще не настали), пахне кавою. На панянках симпатичні капелюшки, що кокетливо клоняться, коли назустріч йде гарний, поставний парубок. А ти саме такий — «високий, міцно збудований блондин, з синіми, трохи скісними очима, з дуже симпатичним обличчям, розумний, щирий, одвертий, прямий…» (Так згадує у своїх спогадах «Бойові друзі» Володимир Макар.) Уявіть таке хоч на хвилину — і відчуєте, як напружаться ваші м’язи, і очі трохи мружаться від повноти життя і розуміння того, що доля може подарувати чимало щасливих, просто божественних хвилин!

Миколі Лемику було лише 18, коли Організація Українських Націоналістів в західній Україні приймає рішення змусити звернути увагу світової громадськості на Голодомор в Україні. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника Москви — радянського консула у Львові. Зголосилося здійснити вирок з десяток молодих членів ОУН. Але справа йшла не просто про відважного бойовика. Це мав бути інтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо завдання ставилося не лише виконати присуд, а й оборонити себе від енкаведистів, охоронців в консуляті, здатися в руки польській поліції. А найважливіше — гідно триматися під час судового процесу, який мав висвітлюватися світовими засобами масової інформації.

Добровольці тягнули жеребок. Доля посвяченого обрала студента львівського університету, 18-літнього Миколу Лемика — сина селянина з села Солова, розташованого за 30 кілометрів від Львова. Здавалося б, що спільного мав хлопець з невеличкого галицького села (бiльше 300 садиб), заснованого ще у XVII столітті його ж прародичами з родини Лемиків, до селян, що пухли від голоду десь на сході України? Був так вихований, і до цього доклалася не лише мати із батьком, а й громада Галичини. Загалом, галичани не ставилася до подій на Великій Україні байдуже. Влітку 33-го у Львові було створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого «Биймо у великий дзвін на тривогу» читаємо: «…Український народе! Де б ти не жив поза межами Великої України, чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австрії, чи на Буковині й Бессарабії, чи в Китаї, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці, — ніде ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам твоїх неволених та голоджених братів… Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою.» («Діло», 14 серпня 1933 року)

Великим розчаруванням для галичан стало повернення потягу з хлібом, який вони зібрали на благочинних засадах. Вагони постояли біля кордону і рушили назад… І все ж таки рух солідарності та протесту став дійсно міжнародним. Як було замислено, хвиля протестних акцій галичан та українців в інших державах світу мала досягти своєї вершини 29 жовтня, коли комунікатом Українського громадського комітету рятунку України за підтримки Української греко-католицької церкви був проголошений День національної жалоби та протесту. Цього дня передбачалося «День національної жалоби 29 жовтня… провести у пості, а по церквах, на зборах, на сходинах і на вічах скласти добровільні датки на організацію акції допомоги.» («Діло», 15 жовтня)

А на 21 жовтня було призначено атентат. Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готував бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Роман Шухевич. За його дорученням художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка,22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова. Ще на початку жовтня Микола зустрівся в Личаківськім парку, котрий тоді називався парк Бартоша-Гловацького, зі Степаном Бандерою. Вони проговорили кілька годин — про політичну ситуацію, голод в Україні. Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо — можна дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства, яка складалася з енкаведистів, застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайнісінький та черговий терористичний акт…

Микола розумів, що атентатника може чекати смертний вирок. Коли напередодні його запитали: чи є в тебе якісь побажання, він попросив купити йому нові чоботи. «Як застрілять і буду лежати, то кидатиметься в очі моє старе взуття. Не хочеться, щоб вороги сміялися». І йому купили нові шкарпетки та нові чоботи…

До цього часу Микола займався револьверною стрільбою в лісі біля Львова. За декілька днів до замаху пришив собі внутрішню кишеню, куди поклав револьвер марки «Оргіс» і натренувався швидко виймати його з кишені. В день від’їзду до Львова в родині, яка, звичайно, не знала про операцію, вселився неспокій. Матері наснився страшний сон… Микола, почувши це, розсміявся. Коли за ним зачинилися двері, мати не могла знайти собі місця. А на тодішній станції Куровичі (тепер цiєї залізничної колії не існує) мало не сталося непоправне: Миколу зупинив поліціянт, але задовольнився поясненням, що на юнака чекають в гімназії у Львові…

Зустрів Миколу у Львові Роман Шухевич. Поселив хлопця у «Народному» готелі (тепер це приміщення митниці), той записався під прізвищем «Дубенко».

Зранку 21 жовтня Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом. Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: «Зачем вам нужен консул?», відповів: «У справі виїзду в Радянську Україну». В книжці відвідувачів теж вписується під іменем «Дубенко». Ось в приймальні з’являється секретар Джугай: «Кто к товарищу консулу, пожалуйста». Лемик, не чекаючи відповіді, рішуче прямує до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола ловить себе на думці, що консул не подібний на намальований портрет художником Сеньковим, та часу на роздуми немає.

— Я хотів би говорити з паном консулом.

— Пожалуйста, говорите, я — консул.

— Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання.

— У вас там єсть родственники?

— Так, маю сестру.

— Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.

Це були останні слова «консула» (бо в дійсності це була людина, що замінила консула). Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений «Оргіс» і зі словами «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» одним пострілом виконав вирок.

А в приймальній вже почалася панічна метушня. Лемик не став чекати, коли внутрішня охорона розправиться з ним. Окриком «Всім на підлогу!» взяв «на мушку» двох підозрілих молодиків. Джугай спробував вислизнути з приміщення, та куля, що потрапила йому в руку, примусила відмовитися від цього наміру.

Цікаво, що звуки пострілів, які почув справжній консул Голубов, загнали його під ліжко, звідки «щасливця» витягла потім поліція. Вхідні двері заблокували. Польська поліція дісталась до середини приміщення через дах сусідньої вілли. За її командою Микола поклав револьвер на підлогу, його вивели на вулицю та заштовхнули в авто.

Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д р Степан Шухевич та Володимир Старосольcький. Під час перерви Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив: «Ви вбили іншу людину — Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…»

Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом. Згодом демонстранти перейшли до будинку воєводства, і там проти них виступила польська поліція. Усі ці події спричинили жваве зацікавлення за кордонами Польщі. Політичний сенс атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України. Отже, вчинок юного Миколи Лемика не лише призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932—1933 років, а й спричинив пробудження національної свідомості передусім західноукраїнської молоді.

…Та представники польської влади, не бажаючи загострювати стосунки з Радянським Союзом, заборонили проведення масових заходів, і вирок був таким — смертна кара. Однак, враховуючи неповноліття підсудного, оголосили про його довічне ув’язнення, і Миколу везуть аж під Варшаву, в політичну в’язницю «Святий Хрест». Там багатолітній член ОУН, в’язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!»

Півроку Лемик, чи не єдиний у в’язницi, утримувався в кайданках. Але не було б щастя, та нещастя допомогло — навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року. Коли на початку Другої світової війни в’язнів переганяли до іншої в’язницi, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти. Щоправда, при цьому Микола був поранений. Тому з трудом дістався якогось села, та до хати його не впускали. Сів під першим-ліпшим будинком на лавочці і… почув українську мову. Виявилося, що це — українське село. Тому лікувався в українській родині, потім вчителював у цьому селі. Поталанило: зв’язався з керiвництвом ОУН в Кракові. А там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Возняк — рідною сестрою Марії Возняк, що вийшла заміж за брата Степана Бандери, Василя, згодом замордованого в німецькому концтаборі.

4 серпня 1940 року вони побралися. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік. Дата їхнього знайомства та пам’ятний для них день смерті Євгена Коновальця. Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин.

Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акта про створення Української держави, «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню очолив Микола Лемик. «Він, — пригадує пані Люба, — міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з цим походом, проте йшов у Велику Україну з нестримним бажанням і піднесенням. Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним. Його не хотіли посилати, тому що він сидів, а то була досить голосна справа. І мене він питав: «Слухай, ти мене можеш не пустити?! Ти могла би мене не пустити?!» Звичайно, я б не могла. Ми були однолітці, ми виховувалися одночасно. Він тоді сів, коли і я працювала в організації. І він каже тоді: «Я ж за ту Україну відсидів стільки! Ти й справді не змогла б мене не пустити». Я й кажу: «Ні».

«Микола мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб Люба долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, його вже не було серед живих. У жовтні 1941 року гестапо заарештувало Миколу Лемика, його розстріляли в Миргороді. Одне це достеменно відоме, а де похований — ні…» — це вже розповідає Ярослав Лемик, близький родич Миколи. («Мій дід Михайло і батько Миколи Сенько були рідними братами…») З його слів здебільшого і знають сьогодні про героїчного галицького хлопця. Пан Ярослав збору згадок про Миколу присвятив якусь частку свого життя. І дякуємо йому за це. А ще, значною мірою дякуючи старанням Ярослава Лемика, у Львові на будинку колишнього совєтського консулату кілька років тому встановлено пам’ятну таблицю, яка нагадує нашим сучасникам про героїчно-одчайдушний подвиг молодого українського націоналіста. Його іменем названа й вулиця у місті Львові. Хочеться запитати, невже на цьому і закінчиться коротка епопея вшанування людини, яка своє життя визнала незначущим у порівнянні з трагедією східних українських братів…

Після смерті чоловіка Люба певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася у рідні краї. У 1943—1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції «Вільна Україна», яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами. У 1947 році Феміда в образі «особливої трійки» спершу засудила Любу Лемик до смертної кари, а потім «змилостивилася» до 25 років ув’язнення. За колючим дротом мордовських таборів вона перебувала 8 років 11 місяців і 22 дні, поки не настала багатообіцяюча хрущовська відлига. Потім довелося жити по чужих кутках у Таганрозі, Анжеро-Судженську, на Донбасі. В Івано- Франківськ вона переїхала в 1967 році з племінницею Дарією, яка згадувала про тітку так: «Я просто захоплена своєю тіткою Любою. Вона стільки всього пережила, перетерпіла, і не втратила якоїсь особливої доброти, яку скрізь помічали люди і тягнулися до неї. Вона всім і всюди допомагала в скрутну хвилину — знайомим і незнайомим, українцям, росіянам, білорусам, прибалтам. Так чесно і самовіддано прожити життя вдається не кожному».

Напевно, саме такою і могла бути дружина Миколи Лемика. В цьому йому пощастило. І загалом поняття щастя він трактував по-своєму. Саме так, як трактують його люди, на яких земля стоїть.

Ірина Єгорова