Росія спричинилася до підриву прозахідних гравців у Грузії та в України та роками підтримувала авторитарну Білорусь. Втім, не тільки демократичні лідери Москві не до душі. Недемократичні керманичі також впадають у немилість, якщо їхня політика суперечить російським вимогам та інтересам.

Насправді підтримка певного режиму у «зоні привілейованих інтересів» для Росії не є самоціллю. Росія вдається до риторики демократизації тоді, коли це є доцільним з точки зору геополітики. Отже, мінлива підтримка авторитаризму чи демократії з боку Москви насправді є шляхом забезпечення контролю над слабшим сусідом. Парадоксально, але тактично Росія може вдаватися до демократизації. Але це не означає, що Росія встала на демократичний шлях. Швидше, це вказує на її здатність застосовувати різні тактики в залежності від того, що відповідає її інтересам. А отже, просування демократії може опинитися небезпечною зброєю в руках авторитаризму.

Білорусь: вирок авторитаризму

Згідно зі звітом Nations in Transit 2010 року, опублікованим недержавною організацією Freedom House, розвиток демократії у Білорусі майже не зазнав прогресу за останні роки. Втім, оцінки громадянського суспільства та незалежних медіа були найкращими за минуле десятиліття. Експерти Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу стверджують, що «найбільш значним фактором, що справив вплив на білоруську внутрішню та зовнішню політику, була суттєва зміна у російському ставленні до країни». Відносини Білорусі з Росією та ЄС є зворотно пропорційними: чим далі від Москви Мінськ, тим ближче він до ЄС. Таким чином, Євросоюз опиняється у кращій позиції для застосування «м’якої сили» щодо Білорусі.

Відносини між Білоруссю та Росією постійно погіршувалися з 2004 року, коли Газпром перекрив потік газу до Білорусі у спробі змусити Лукашенка продати Росії «Белтрансгаз», державну газотранспортну систему. Тоді Лукашенка порівняв «братерський народ» з діяннями нацистів під час Другої світової війни. 2006, 2008 та 2010 року енергетичні війни між двома країнами відновилися: постачання газу та нафти було перерване як засіб тиску на Лукашенка через активи в білоруській нафто- та газопромисловості. Починаючи з 2007 року Лукашенка дражнив Москву постійним відкладанням ратифікації Митного Союзу з Росією та Казахстаном. Білоруський лідер зміг протистояти російському захвату білоруських економічних активів. Розрив у відносинах поглибився 2008 року, коли Лукашенка відмовився визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії, двох сепаратистських грузинських регіонів.

Тільки-но Європейський Союз запустив ініціативу Східного партнерства в травні 2009 року, між Росією та Білоруссю розпочалася «м'ясо-молочна війна», коли Росія заборонила імпорт відповідної продукції з Білорусі. В свою чергу, Лукашенка проігнорував саміт оркестрованої Росією Організації договору про колективну безпеку. Натомість він зробив спробу зблизитися з ЄС. Євросоюз та Білорусь не тільки розпочали діалог з прав людини та зробили спроби збільшити торгівлю та спільні проекти – білоруські високопосадовці знову змогли отримувати євросоюзівські візи. Внаслідок цього Лукашенка здійснив свій перший закордонний візит до ЄС, а саме до Італії та Ватикану. Відповідно, прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі став першим західноєвропейським лідером, яки здійснив офіційний візит до Мінску за останні десять років.

Тим часом, відносини між Росією та Білоруссю продовжували погіршуватися і 2010 року: в пику Росії Лукашенка надав притулок поваленому президенту Киргизії Курманбеку Бакієву в квітні, а червень позначився іще однією газовою війною, коли Росія перервала газопостачання до Білорусі через заборгованість.

Щоб перехитрити Росію, Лукашенка не гребує багатьма засобами. В тому числі і прозахідною позицією – і це не могло не розізлити Кремль. Коли Лукашенка вважався близьким союзником Москви, Росія надавала його режиму економічну, політичну та військову підтримку. Проте у відповідь на спроби президента Білорусі діяти незалежно Москва цілеспрямовано запрацювала над послабленням його режиму. В той час як ЄС, розчарований безрезультатністю своєї політики щодо Білорусі, махнув на країну рукою, Росія вирішила зробити власний вклад в її демократизацію. Нещодавні зустрічі російських політиків з білоруською опозицією справили додатковий тиск на Лукашенка.

До того ж, на думку деяких джерел, громадянська кампанія «Скажи правду», яка почалася 25 лютого 2010 року та має на меті інформування громадськості про політичні утиски в країні, принаймні наполовину фінансується з боку Росії. У липні російський канал НТВ, який контролюється російською газовим монополістом «Газпром», транслював два документальні фільми під назвою «Хресний батька» та «Хресний батька-2». Ці фільми зображують Лукашенка жорстоким диктатором і звинувачують його у зникненні членів білоруської опозиції, які сталися понад 10 років тому. У Білорусі показів не відбулося, проте чверть білоруського населення знайшла можливість подивитися ці стрічки. У вересні російська медіа-кампанія проти Лукашенка набрала нових обертів – російські ЗМІ показали нові передачі, які змальовували порушення прав людини та вбивства журналістів та опозиції білоруським режимом. У результаті, сотні демонстрантів вийшли на вулицю, вимагаючи розслідування щодо імовірної участі президента у політичних зникненнях.

Більш того, Сергій Марков, депутат Державної Думи та член правлячої партії «Єдина Росія», визнав, що Росія може вперше звернути увагу на недотримання демократичних норм на президентських виборах в Білорусі, які відбудуться у грудні 2010 року. Втім, Лукашенка все одно нібито не збирається випускати з рук владу. Він керував країною протягом 16 років та імовірно буде обраним на наступні п’ять (незалежні опитування говорять про підтримку Лукашенка 45% населення). Залишається тільки здогадуватися, як далеко зайде Росія задля його послаблення. Втім, підтекст російської політики зрозумілий: тепер, коли Лукашенка більше не в списку улюбленців, Москва вдасться до будь-якого засобу, щоб змусити його підкоритися або зрештою залишити президентське крісло. В тому числі до інструментів демократії.

Киргизстан: самодержавця геть.

Іще одним пострадянським політиком, якого Росія звинуватила у недотриманні демократичних стандартів, є Курманбек Бакієв. Цей авторитарний лідер прийшов до влади, витіснивши такого ж авторитарного попередника через путч, відомий як «Тюльпанна революція» 2005 року. Бакієв рішуче зіпсував відносини з Москвою через свою відмову закрити американську військову базу на киргизькій території після отримання 450 млн доларів США російської допомоги. За кілька місяців до повстання у квітні 2010 року, яке повалило режим Бакієва, російськомовне телебачення та онлайн-ресурси показали передачі, як зображували Бакієва злочинцем. Більш того, коли доступ до цих вебсайтів був заблокований киргизьким урядом, Міністерство закордонних справ РФ надіслало скарги разом із такими визнаними борцями за свободу слова як Freedom House та Комітет із захисту журналістів.

Росія не втрималася і від загравання з киргизькими опозиційними фігурами. Так, у березні 2010 року Сергій Миронов, спікер Ради Федерації РФ, провів зустріч з Розою Отунбаєвою, тодішнім лідером опозиції. ЇЇ також запросили на конференцію колишніх радянських політичних партій.

Відразу після перевороту російський президент Дмитрій Медведєв засудив режим Бакієва як корумпований та клановий. Він також висунув вимогу про те, що тимчасовий уряд має провести вільні та чесні вибори як абсолютну передумову співпраці Росії та Киргизстану. Російські можновладці продовжували діалог з опозицією – наступного дня після революції російський прем’єр-міністр провів розмову з Розою Отунбаєвою, а Сергій Миронов зробив телефонний дзвінок іншому лідеру опозиції, Омурбеку Текебаєву.

Таким чином, Росія вдавалася до демократичних засобів для боротьби з авторитарним режимом клану Бакієва. Тимчасовий уряд дістав підтримку не тільки Росії, але й ЄС, США та ОБСЄ, що надавало йому легітимності в очах міжнародної спільноти. Як наслідок, Киргизстан отримав тимчасового лідера, лояльного як до Росії, так до США. Підчас передвиборчої кампанії напередодні парламентських виборів до Москви здійснили візити киргизькі політики, які сподівалися на російську підтримку. Проте з метою зміцнити свій вплив на майбутню киргизьку владу Кремль підтримував лідерів різних партій, в тому числі Фелікса Кулова, колишнього прем’єр-міністра, який 2007 року виступав за киргизько-російську конфедерацію.

Грузія: підтримка опозиції

Здається, Росія вважає, що продемократична тактика може спрацювати для усунення іще одного російського «ворога» - президента Грузії Михаїла Саакашвілі. Навряд чи Кремлю вдасться спровокувати в Грузії народне повстання, оскільки режим Саакашвілі отримав 56% голосів на місцевих виборах цієї весни. Проте російські намагання спроможні послабити щільні обійми, в яких Саакашвілі тримає владу.

Дмитрій Медведєв відверто заявив: покращення російсько-грузинських відносин можливе тільки тоді, коли Міхаель Саакашвілі не буде при владі. Це може скоро стати реальністю: другий президентський термін грузинського лідера завершується 2013 року. Втім, Саакашвілі активно пропагує ідею парламентської республіки, на яку він хоче перетворити країну в кінці свого правління. За ствердженням опозиції, Саакашвілі хоче втриматися при владі в якості прем’єр-міністра. В такому випадку Грузія може скотитися на шлях авторитаризму. Проте те, що було прийнятним для Росії, коли президент Путін залишився при владі на посаді прем’єр-міністра, Москва не обов’язково визнає проявом демократії в Грузії. Якщо Саакашвілі залишить посаду, частка заслуги в цьому належатиме і Кремлю, особливо якщо взяти до уваги, що 59% населення не підтримують нинішню грузинську політику щодо їхнього північного сусіда.

Російські можновладці користуються потребою грузинської опозиції підтримувати діалог з Росією задля власної вигоди. Обидва лідери опозиції, яких запросили до Москви, Зураб Ноґаіделі і Ніно Бурджанадзе, пояснили свої візити необхідністю добрих відносин з Росією задля підтримки діалогу з міжнародною спільнотою. Ба більше, коли західна допомога до Грузії зменшилася, Росія стала позиціонувати себе як надійного партнера в часи фінансової скрути. У цьому можна провести цікаву паралель із Білоруссю, коли Росія погрожувала закрити нафтопровід «Дружба», що скоротило би білоруський дохід від торгівлі нафтою та підставило економіку країни під серйозний удар.

Висновки

За спостереженнями журналіста New York Times Ендрю Кремера, російська тактика в регіоні моторошно нагадує поведінку Заходу під час «кольорових революцій» в Грузії, Україні та Киргизстані, коли Захід відкрито підтримував опозицію та активно заохочував вільні медіа. Демократичні засоби впливу можуть стати у пригоді, коли вони можуть замінити недружню владу на дружню та поступливу. Так сталося в Україні 2006 та 2010 року, коли проросійська політична партія отримала владний мандат в ході демократичних виборів. І так може трапитися в Молдові 2010 року, де Росія спробує демократичні тактики задля повернення до влади проросійських сил.

Російський інструментарій підтримки демократії може мати різне втілення – так сама, як і західна продемократична допомога. Москва може припинити фінансову підтримку, ввести торгівельні санкції, підтримувати опозицію або недержавні організації, які виступають за демократію, провести медіа-кампанію проти авторитарного лідера та закликати до демократичних виборів.

Було б наївно думати, що демократизація регіону є кінцевою метою Росії. Стратегія Кремля щодо сусідів очевидна: західні демократичні прийоми та риторика використовуються задля усунення авторитетних, але нелояльних до Росії лідерів, що призводить послаблення їхніх країни. Засоби, які Росія використовує для зміни правлячих еліт або їхньої поведінки, направлені не на демократичний розвиток, а на встановлення залежної від Росії влади. Кремль намагається зробити так, щоб конкуренція між лідерами всередині країни була якнайзапеклішою, таким чином роз’єднуючи еліти та забезпечуючи собі легкий доступ до влади та цінних об’єктів. До того ж, Росія постає у вигідному світлі як партнер Заходу, у відповідності із американським «перезавантаженням» та програмою модернізації з ЄС. З усвідомлення цього випливають кілька уроків для вразливих об’єктів російського впливу та західних борців за демократію.

Перш за все, Україна та Грузія – останні «поля бою». Якщо вони спіймаються на російську наживку та полишать стандарти демократії, вони не тільки віддаляться від Заходу, але й передадуть Росії титул найвпливовішого гравця в регіоні. Саме тому західні агенти демократії мають працювати тяжче, ніж будь-коли, щоб попередити скочування цих країн на авторитарних шлях.

Непослідовність політики Заходу щодо підтримки демократії дає можливість Росії використовувати продемократичну риторику у власних цілях. Проте, якщо засоби можуть бути однаковими, результати відрізнятимуться: Росія заплющить очі на недемократичні тенденції нового, лояльного до Росії лідера, якщо потенційні переваги будуть того варті.

Така політика Москви може також розглядатися як компонент російської стратегії щодо нового визначення демократії. Як вдома, так і за кордоном Росія не заперечує демократичний імператив. Втім, вона пропонує власне її визначення та вибірково критикує демократичні здобутки інших країн – загалом для того, щоб відвернути від себе зовнішню критику або справити тиск на недружні режими.

Захід не повинен лишати східноєвропейський регіон. Поведінка його еліт не відображає волю населення. Зважаючи на авторитарні тенденції в регіоні європейського сусідства, Європейський Союз має відстоювати свою присутність та сприяти демократії більше, ніж будь-коли. Проте замість того, щоб обирати окремих лідерів, Захід має підтримувати демократичні інститути через вибори, верховенство права та громадянську освіту і засуджувати недотримання демократичних норм. Капітуляція Заходу означатиме, що всі ресурси та зусилля, кинуті на демократизацію країн регіону, були витрачені марно.

Росія має власну позицію щодо підтримки демократії, і борці за демократію мають обов’язково її враховувати. Брак напористості з боку Заходу дає Росії зелене світло на перетворення демократизації на інструмент поширення свого впливу. Якщо це стане реальністю, легітимність цього впливу буде важко спростувати.

Наталія Шаповалова – експерт аналітичного центру FRIDE (м. Мадрид, Іспанія)

Джерело www.fride.org. Оригінал статті англійською мовою. Переклад Інституту світової політики.