Україна виграла гібридну війну в Росії – Кантер

Гібридну війну Україна виграла, і це факт. Про це в програмі «Молодь плюс» заявив мандрівник, режисер і доброволець Леонід Кантер, який нещодавно повернувся з Донецького аеропорту. Зараз же іде справжня війна, каже він. І називає камеру – своєю зброєю масового ураження.

Від фрази «зона АТО» мене пересмикує. Це брехня, ніякої АТО нема вже давно. Йде війна – війна з танками, мінометами, постійними обстрілами й регулярними частинами з обох сторін.

У Києві мені важко. Я зараз весь у монтажах, переживаю знову і знову ті емоції, які переживав там, у Донецькому аеропорту. Важко пристосуватися, серед цих людей набагато важче, ніж було там.

У Донецькому аеропорту я знімав фільм. Я воюю з камерою. Я стріляю посередньо і не сказати, що я від цього в захваті. А знімати я люблю. І думаю, що камера – це зброя масового ураження.

У фільмі є основні герої – добровольці «Божої Чоти». Це добровольці «Добровольчого українського корпусу», який сформований на основі «Правого сектора». В більшості це люди віруючі. У них на шикування є команда «До молитви». Це дійсно воїни світла, воїни духа, вони смерті не бояться і це дуже видно.

Перемога здобувається не лише за допомогою автоматів. Я б хотів взяти точкою відліку Революцію. Не для того це все робилося, щоб просто повалити один режим і привести інший. Кожен мріє і сподівається, що буде розбудована якась нова, дивовижна, казкова країна його мрії. Треба над цим працювати. Звичайно, можновладцям це все до дупи, але ми зі свого боку повинні працювати над створенням цієї омріяної країни. Ми її вже бачили – це країна Майдан, де люди були готові заради один одного пожертвувати всім.

«Добровольчий український корпус» поміж всіх батальйонів, які я бачив, для мене є зразковим. Він стрімко йде тим шляхом, якою має бути армія в моїй омріяній країні. Щоб там не було цієї «уставщини». У них команда звучить так: «Нестройовим кроком до їдальні руш!».

Бійці вибирають своїх командирів на бойових задачах самостійно. Вони виїхали на бойову задачу, котрийсь з них більш досвідчений, всі це відразу відчувають. Якщо в розташування є командир, то на бойовій задачі, особливо, якщо командир поранений, вони радяться. Нема в них такого, що виконувати накази необдумано. Тому кожен боєць відчуває себе не гвинтиком в системі, а кимось, від кого багато чого залежить.

Військові сильно бухають. Зброя, в тому числі важка, в руках у п’яного – це велика небезпека. Я багато бачив на власні очі таких випадків. У «Добровольчому українському корпусі» я цього не побачив. Можливо тому, що в них карають за це буками, палками. Всі свідомі цього, вони прийшли туди, знаючи, що тут не п’ють. І раптом що – тебе поб’ють буками, посадять в карцер, виженуть з батальйону.

В аеропорту іде запеклий бій, він іде постійно, весь час. Селище Піски постійно обстрілюється. Кожного дня якийсь будинок знищують. Мене тиждень там не було, вже тих будинків, які стояли поруч, нема.

Є передова. Якщо туди кинути підкріплення, вона одразу посунеться вперед. Але чомусь цього не роблять. Воно там на такій кількості тримається, щоб жевріло. Там весь час ідуть атаки. Якщо кинути туди 200 чоловіків, то які вже ворожі атаки?

У Донецькому аеропорту добровольці називають свою мету – прикривати військових. Я би для себе сказав, що вони мотивують військових. Те, що роблять хлопці – це відчайдушний героїзм. Військові бачать, як ці хлопці гинуть героїчно, і розуміють, що ті не отримують ні гарантій, ні статусів учасників АТО, їм ніхто нічого не виплатить за поранення чи загибель, і думають: так, за таку країну варто боротися, бо в ній є такі люди. І виходять на новий рівень.

Здорово, що є добровольчі батальйони. Водночас, вони не підкоряються в повній мірі центру, так як би цьому центру хотілося. Тому їх так чи інакше зливають, повертають ситуацію в політичному смислі проти них, звинувачують в чомусь. І це при тому, що ці батальйони під МВС чи Міноборони.

«Добровольчий український корпус» не перебуває ні під ким. Від серця я б вам сказав, що ці хлопці мають стати силовим міністерством. Бо вони будуть боротися щиро, до кінця – не за крісло чи кабінет, а за Україну.

Міліціонери відверто саботували набір у Нацгвардію. Телефони не брали, бланків не мали. На кожному кроці треба було проштовхувати. Ми й в розташування самі їхали. Самі форму купили. Дуже хотіли оберегти все, за що ми боролися зимою

Якби весь час, який ми присвячували маршируванню, ми б займалися тренуванням бойових задач, стріляли б, було б набагато ефективніше. А так, всі приїжджали, щоб подивитися, які ми, значить, молодці – оці добровольці – як ми красиво маршируємо. Бо, як інакше пояснити, що ми молодці.

Моя мрія, щоб ми розбудовували країну, більшу частину якої складатимуть національні парки. Державні. Вона буде зеленою, ми позакриваємо всі непотрібні заводи, щоб із річок можна було пити. Будемо виробляти електромобілі.

Якщо ми намагатимемося стати просто якоюсь «недо-Європою», це фігня. Якщо намагатимемося стати «недо-совком», то теж фігня. А якщо ми будемо намагатися стати унікальною країною, яких ще не існує, тоді буде здорово!