22 листопада відзначаємо шосту річницю Помаранчевої революції. Тоді, у 2004 році, країна опинилась в класичній революційній ситуації – низи не хотіли, верхи не могли. Низи категорично не бажали жити в країні, де панувала корупція та всевладдя чиновника, де політичне керівництво вело країну не туди. Верхи, керовані Президентом Кучмою, адекватно оцінити та визнати таку ситуацію не змогли, адже вони були занадто слабкі та розбалансовані. Авангардом Помаранчевої революції тоді стала єдина та потужна опозиція з харизматичним лідером Віктором Ющенком. Опозиція змогла зосередити низи навколо себе. І був Майдан...

Сьогодні Україною керує найреакційніша та найбільш проросійська частина влади зразка 2004 року. Перегрупувавшись, вони повернулись і одразу ж почали протягувати антинародні та антиукраїнські рішення. Зрада національних інтересів України в Криму, здача росіянам українських підприємств та цілих галузей, спроба згортання свободи слова, підвищення ціни на газ для населення, фальсифікації на місцевих виборах, Податковий кодекс. На черзі проекти Трудового та Житлового кодексів, якими громадян перетворюють у безправних рабів. На черзі чергове підвищення цін, про що постійно вторить віце-прем’єр Тігіпко. Показник підтримки влади та особисто Президента Януковича пішов у піке і, схоже, з нього вже не вийде. 

Останні акції протесту представників малого та середнього бізнесу показали, що спротив наростає. Можливо, це відбувається не так стрімко, але факт є фактом і прийняття Трудового та Житлового кодексів має лише прискорити цей процес. До підприємців додадуться інші категорії громадян, зрештою просто мешканці будинків, яких за новим Житловим кодексом почнуть через суди виселяти з домівок великі будівельні корпорації, котрі й пролобіювали цей ганебний документ. Взагалі, усе, що відбувається у владних коридорах сьогодні є пролобійоване великими корпораціями, контрольованими верхівкою Партії регіонів. 

Якщо порівняти нинішню ситуацію з тією, що була шість років тому, знаходимо як схожі риси, так і розбіжності. Головне, що нагадує 2004 рік – в країні знову запанував чиновник. Ще більш хамовитий та корумпований. При цьому громадяни втрачають дедалі більше прав та важелів впливу на владу як центральну, так і регіональну. Цинічними виглядали слова того ж таки Тігіпка в ефірі каналу “Інтер”, коли він сказав, що народ взагалі не потрібно слухати. 

Але є й ряд суттєвих розбіжностей. Перша – це відсутність потужної опозиції та авторитетного лідера, який її очолює. Лідери Помаранчевої революції зійшли на пси, а нові, загальнонаціональні ще не постали. І це є головним викликом сьогодення. Друга розбіжність – наявність збалансованої влади. Не секрет, що чинна влада сьогодні грає єдиною командою. Жодних хитань. Принаймні так виглядає ззовні. Скидається на те, що вони добре затямили причину поразки у 2004 році і зробили відповідні висновки. І якщо низи вже не хочуть, то верхи поки що можуть. 

Ще одна розбіжність полягає у поступовому відході на другий план опозиційних політичних партій, оскільки ініціативу перехопили громадські об’єднання та профспілки. Вважаю це не добрим знаком, оскільки лише партії в змозі ставити собі кінечну мету – заміну політичного керівництва країни. Або громадські об’єднання з профспілками мають у процесі боротьби перетворитись на нові партії, або, після досягнення поставлених ними завдань (скасування того чи іншого закону, зниження податків тощо) боротьба буде припинена, а ідея революції спрофанована. 

Отже, чи вагітна сьогодні Україна революцією? Моя відповідь – так. Питання не є риторичним з огляду на останні події. Проте, цей процес є на початковій стадії і як кожній вагітності небхідно мати достатньо часу, щоб виносити дитя, так і українському суспільству необхідний час, щоб виплекати нову революцію. Революцію, яка усуне накінець від керівництва державою різнокольорових жирних котів, невігласів та негідників, яка не роз’єднає а об’єднає громадян у прагненні передусім гідно жити, яка поверне Україну до європейського шляху розвитку.

Володимир МАНЬКО
“Нація і Держава”