22 січня 2011 року я вийшла в центр столиці відзначати День соборності… за 120 гривень.

Напередодні в Інтернеті з’явилося повідомлення про те, що в цей день проходитиме два мітинги: перший – з 10.30 до 11.30, оплата – 30 грн. Другий – з 14 до 19 години за 90 грн. Вказано e-mail, номер телефону: 0975118523, контактна особа – Олег. В оголошенні не уточнювалося щодо другого мітингу, а ось перший – присвячений «відкриттю пам’ятника президентом України». Спочатку ми з колегами подумали, що це якийсь жарт, адже не чули про ніяке «відкриття», та й не можуть заходи за участю президента країни коштувати так дешево. Але вирішили перевірити.

Телефонуємо до Олега. Хлопець знімає слухавку, люб’язно запрошує 22 січня о 9.50 на Контрактову площу. Увечері отримую смс, що місце зібрання переноситься до площі біля театру ім. Івана Франка.

Приїжджаю вранці – а біля театру вже маса народу. Та Олега знайти не можу. Запитую в якихось молодиць, як його відшукати. Вони пояснюють, що тут у кожного «свій керівник». Нарешті, кілька разів подзвонивши Олегу, знаходжу його, він поспішно відводить мене до групи, у якій вважається керівником. Каже: «Почався перерахунок, тож треба всім вишикуватися».

Нам повідомляють, що буде лише один мітинг – з 11.30 до 18.00 на Майдані. І всі отримають як за два мітинги – 120 гривень.

Нас шикують у колону по п’ятеро і просять стояти рівно, щоб легше рахувати. Рахували дуже ретельно, цифри записували в блокнот. Насторожило те, що в цей момент повз нас проходили групки осіб, яких називають «биками» - коротко стрижені, у спортивних штанах, у шкірянках. «Бики» ретельно нас оглядали. Пізніше я зрозуміла, що ці позбавлені інтелекту особи – пильнують порядок.

Олег – керівник над нами, а над ним шефствує якась Настя. Студентка, як і він. У Насті теж шеф і так далі…

Люди, з’ясувавши, що дадуть по 120 гривень, починають обговорювати «другорядне» питання – за кого їм доведеться мітингувати. «Та за Партію регіонів. За кого ж іще?!» - здогадується хтось. Уточнюємо в Олега, він підтверджує – таки за «регіоналів».

Кожній колоні роздають державні прапори. Жодної символіки Партії регіонів.

Мій сусіда в колоні Станіслав почав бідкатися – «регіонали», мовляв, можуть і «лоханути».

- А що, таке вже бувало? – запитую.

- Аякже! На президентських виборах нас усіх кинули: сказали шукати симпатиків їхнього кандидата, паспортні дані переписували, обіцяли виплатити по 30 гривень за кожного, а самим «симпатикам» – по 100. Нічого не дали, «лоханули». Уявляєте, як було незручно перед людьми… Я лише за гроші ходжу на мітинги. Якби Юля платила 125 гривень, то пішов би на її мітинг.

Ведуть нас колоною на Майдан Незалежності. Там повідомляють, що ми маємо розсипатися праворуч від сцени. Потім місце змінюють, бо там уже достатньо люду, треба створити масовку в іншому місці. Вирушаємо туди. Заледве відпрошуюсь в Олега купити колготи, бо після півторагодинного стояння починаю промерзати. Олег відпускає, але попереджає, що я маю повернутися якомога швидше, бо незабаром знову перераховуватимуть душі.

Купую теплі колготи і йду в масу, але з іншого боку Майдану. Люди колонами все прибувають, Майдан швидко заповнюється. На величезному екрані площі з’являється той, заради кого людей зібрали. Віктор Янукович з теплого Палацу «Україна» виголошував промову. А ми на Майдані мали все це захоплено слухати.

- Дорогі співвітчизники, - сказав пан Янукович. - Сьогодні ми відзначаємо річницю важливої історичної події в житті українського народу – проголошення Акта об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою…

Далі йшлося про важливість цього дня, про непопулярність реформ, які він провадить, про боротьбу з корупцією, злодійством. І що через ці «випробування ми повинні пройти гідно».

- Уперше за двадцять років ми зуміли забезпечити політичну стабільність і розпочали глибоку модернізацію в державі… Це не подобається політикам, які через невміння об’єднувати зусилля, через нескінченні чвари привели країну до глибокої соціально-економічної кризи і тепер намагаються будь-якою ціною повернутися до влади. Вони говорять про політичні репресії, намагаються дискредитувати нашу державу в очах міжнародної спільноти. Вони знову кличуть людей на барикади. Вони знову намагаються довести, що частина суспільства належить до патріотів і демократів, а інша – до їх антиподів. Ми вже це проходили п’ять років тому, з цього нічого не вийшло, каміння виявилося розкиданим і настав час його збирати… Сьогодні Україна опинилася під загрозою закріплення за нею статусу ринку збуту низькоякісної продукції…

У Януковича останні слова прозвучали як «нізкоякісної продукції» - люди, незважаючи на обіцяні 120 гривень, зареготали.

Чого ви сьогодні сюди прийшли? – цікавлюся в учасників мітингу.

Люди відвертали обличчя, відмахувалися або просто сміялися у відповідь.

- Ну точно вже не Януковича послухати, - заявив один мітингувальник. – Прийшов відпочити на Майдан, з надією, що буде якийсь концерт.

- А ви знаєте, що сьогодні за день?

- День? Солідарності чи щось таке? – каже молодик з червоними очима.

- Собрності. Во так, во! – виправляє його колега.

Групка навстоячки грала в карти.

- Хлопці, знаєте, що сьогодні за день?

- Соборності.

- А що це?

- Патріотіческій празник такой.

- А що він означає для вас?

- Нічого лічного, – відповіли молодики й продовжили перекидатися картами.

Старші чоловіки теж не особливо вслухаються в слова президента.

- Чому ви не слухаєте виступ? Ви ж для цього сюди прийшли, - звертаюся до мужиків у стареньких свитках.

- А що його слухати? Хіба він щось мудре каже?

Поспілкувавшись з «прихильниками президента», біжу до свого «керівника», бо порахують без мене.

Приходжу вже в теплих колготах, і справді знову всіх просять шикуватися - причому так, щоб одне за одним рівно стояли.

Озираюся навколо себе і що, гадаєте, найбільше цікавить людей? Усі перешіптуються, уточнюють одне в одного, коли даватимуть гроші і чи точно це буде 120 гривень. Керівники запевняють, що о 18.00 гроші справно виплатять. Щоб ніхто не хвилювався.

Перерахунок «душ» повторювався щогодини, і так весь день. Я витримала лише півдня: промерзши до кісток, вирішую піти геть, думки про здоров’я беруть гору. Чорт з ними, з тими 120 гривнями… Але обмінююся телефонами з кількома учасниками, аби ввечері довідатися, чи віддадуть гроші.

…Близько восьмої телефоную до свого сусіда з колони Станіслава і чую таке:

- Не заплатили! Сказали прийти о пів на десяту – керівники поїхали в штаб по гроші.

Телефоную «своєму керівникові», виправдовуюсь, що пішла швидше, але цікавить, чи комусь заплатили. Олег пояснює, що той, хто мав дати гроші, поїхав додому на Лівий беріг, бо не може возити з собою такі суми. І привезе їх між десятою і одинадцятою вечора або завтра зранку.

Більшість людей до того часу розійшлися, але частина залишилася чекати на Майдані.

Близько десятої знову телефоную Станіславу.

- Таки «лоханули». Усіх лоханули! Так підло «лоханули». Люди змерзли… Ми цілісінький день чекали. Вони цих бідних дітей на вокзалі набрали і так усіх киданули…

Оксана Климончук

Фото автора