Як нам жити із цим?

Родини загиблих на Майдані про рішення суду відпустити ексберкутівців на обмін

29 грудня п’ятеро обвинувачених у розстрілах на Інститутській ексберкутівців — Олег Янішевський, Павло Аброськін, Сергій Зінченко, Олександр Маринченко та Сергій Тамтура виїхали у самопроголошені «ДНР» та «ЛНР» в межах обміну полонених.

За день до цього суддя Київського апеляційного суду Маргарита Васильєва змінила їм запобіжний захід з арешту у СІЗО та домашнього арешту на особисте зобов’язання, тобто, відпустила їх на волю.

Суд у справі розстрілів на Інститутській 20 лютого 2014 року тривав понад чотири роки. У ньому встигли заслухати всіх потерпілих та більшість свідків. Розслідування цієї справи — колосальна робота групи слідчих та прокурорів уже неіснуючого департаменту ГПУ. Його колишнього очільника Сергія Горбатюка звільнили з ГПУ, а більшість групи, яка роками працювала над десятками справ Майдану або перевелися в інші відділи, або не пройшли атестацію, або змінили роботу — в межах реформи прокуратури їх так і не змогли перевести одним відділом у ДБР, хоча цього тривалий час вимагали потерпілі, а їхня адвокатка Євгенія Закревська заради цього голодувала 13 днів.

Суд навіть встиг заслухати президента-втікача Віктора Януковича — 2016 року його допитували у справі як свідка шляхом відеозв'язку з Ростова-на-Дону, а на допиті був присутній тодішній генпрокурор Юрій Луценко.

Справу слухали троє присяжних суддів та троє професійних суддів, а головуючий суддя Сергій Дячук не пропустив жодного засідання — справа слухалася щовівторка та щочетверга у Святошинському суді Києва, велася жива трансляція із зали.

Перейти до свідчень самих обвинувачених планували вже за кілька місяців. Вирок мали оголосити теж незабаром — до кінця 2020 року. Але ми так і не почуємо цих свідчень у суді. 2016 року ми записали два інтерв'ю у Лук'янівському СІЗО в Києві. Олег Янішевський та Павло Аброськін стверджували, що на всіх відео, де прокуратура їх ідентифікує — не вони, а балістичну експертизу оскаржували. Утім обоє були на Інститутській 20 лютого і в суді мали детально засвідчити свої дії того дня.

На засіданні Київського апеляційного суду ГПУ змінила прокурорів, які вели справу майже 5 років — ті виступали проти звільнення обвинувачених із СІЗО. А троє нових прокурорів клопотали про зміну запобіжного заходу.

Що означає рішення віддати ексберкутівців на обмін для самих потерпілих, їхніх родин? Ми публікуємо деякі з виступів під час засідання суду 28 грудня.

На вулиці Інститутській зранку 20 лютого техніка і спецпризначенці (зверху) та протестувальники за щитами (внизу)

Вікторія Опанасюк, дружина загиблого Валерія Опанасюка

Він поїхав на Майдан відстоювати права людей. 20 лютого його вбили на вулиці Інститутській. Суд — це та структура, яка має виносити правомірні рішення. Ми, люди, повинні довіряти суду. Він має бути незалежним від політичних рішень.

У мене залишилося вдома четверо маленьких дітей. Я виховую їх одна шість років. Ніхто не знає цього болю, того, що відбувається у мене в душі. Я не проти обміну полонених, я тільки за, мені шкода тих людей, які зараз у тих бараках.

Але вони робили це до того, як почалася в нас війна. Вони вбивали мирний народ. Що це за цирк, я не розумію? Яка довіра може бути до суду? Як ми, простий народ, можемо звертатися до вас і вірити, що ви винесете правомірне рішення?

Володимир Бондарчук, син убитого Сергія Бондарчука

Цей злочин відбувся до початку так званої АТО, а насправді україно-російської війни. Він не стосується військового конфлікту, і такий обмін не може розглядатися судом. Такий обмін, на мою думку, неможливий. Якщо ми вже йдемо таким шляхом і після стількох порушень у цьому процесі, перетворення державного обвинувачення на фарс, давайте вже дійдемо до кінця і в кращих традиціях Російської Федерації перейдемо до трійки, можливо, оголосимо тут вирок і на цьому все завершимо.

Для мене все, що тут відбувається — це фарс, суцільне порушення прав людини і в майбутньому створює прецедент для порушення права на справедливість і чесний суд будь-якого громадянина.

Якщо ми говоримо про обмін, то у справі щодо харківських терористів потерпілі мали хоча б вирок — а тут є очевидний ризик, що 200 людей, які впродовж 5 років ходили в суди, понад 20 з них не дожили до цього дня, ніколи вже не отримають цієї справедливості.

Микола Жеребний, батько вбитого Володимира Жеребного

Упродовж 6 років не доведено, що моя дитина мала зброю чи інші засоби, які могли зашкодити іншим людям. З яким цинізмом, наглістю потрібно було вчиняти дії — якщо навіть наказ був — ну, стрельни в руку, ногу, порань, ти все одно виведеш людину з ладу. Ні — на вбивство, не даючи ніякого шансу вижити.

Чи ті прокурори, які клопотали відпустити обвинувачених, спитали мене як батька, який 6 років не має спокою і 20 батьків, які повмирали, так і не дочекавшись справедливого вироку суду — хай би який він був, але іменем України?

Пораненого на вулиці Інститутській протестувальника товариші принесли на Майдан, Київ, 20 лютого 2014 року

Роман Ушневич, брат убитого Олега Ушневича

Суд уже йде до завершення і потрібно дати завершити всі процесуальні дії, допитати всіх, кого ще не допитано, аж тоді можна говорити про те, чи доведено їхню провину. Ці особи не можуть бути пов'язані з конфліктом, їх не можна прив'язувати до військовополонених. “Беркут” не може бути в одному списку з полоненими. Потрібно довести справу до логічного кінця. У нас є хоч і маленька, але надія, шановний суд, що нас почули, і що ви ухвалите правильне рішення, а не політично заангажоване.

Анна Адамчук, падчерка вбитого Георгія Арутюняна

Майдан закінчився для нас чорним, кривавим днем. Мого вітчима смертельно поранили, коли він ішов допомагати іншим витягувати поранених, ціною власного життя. Дивитися ті відео страшно через те, що людей вбивали ні за що.

5 років чекали справедливого вироку. Батьки не доживають, тому що не витримують. Діти не розуміють, чому вбили їхніх батьків, які вирвали демократичну державу для них. Обвинувачені не є постраждалими учасниками військового конфлікту. Я не проти обміну. Наша родина є волонтерами — ми постійно підтримуємо і переживаємо за наших військових. Я переживаю за наших полонених.

Я, повірте, дуже хочу справедливий вирок. У мене залишилася неповнолітня сестра — донька загиблого. Що я їй скажу, коли вона виросте? Як жити нам із тим, що за вбивства ніхто не покараний?

Володимир Храпаченко, батько вбитого Олександра Храпаченка

Поясніть нам, родинам загиблих і всім, хто був на Майдані: де правосуддя?

Останні вбивства на Майдані були 20 лютого 2014 року — не було тоді ще подій у Криму й інших подій. Ті, кого підозрюють у вбивствах, були громадянами України і стріляли в громадян України.

Ганна Варениця, мати вбитого Романа Варениці

Мій син був мирний. Він ніколи не мав справу зі зброєю. На Майдан він вийшов за справедливість і гідність. І сьогодні мені страшно дивитися, як топчуть у цьому суді справедливість і гідність.

Я не розумію, як генеральний прокурор, який має воювати за справедливість, за правосуддя, зміг написати такого листа. Як можна громадян України міняти на громадян України? Я не розумію цього, як і всі ми. Як може влада піти на таке — віддавати своїх громадян?

Мій син був смертельно поранений у грудну клітку. В нього були понівечені печінка, серце, трахея, але після того їм було мало — коли він вже лежав, вони стріляли йому у ноги, поранили обидві ступні і стегна. То є люди? Я проти того, аби їх відпускати.

Протестувальники намагаються витягнути з-під обстрілів пораненого товариша на вулиці Інститутській у Києві, 20 лютого 2014 року

Юрій Аксенин, син вбитого Василя Аксенина

Я доброволець, захищав територіальну цілісність нашої держави. Родини загиблих на Майдані дуже співчувають родинам полонених, повірте. Але направду, для суспільства розгляд цієї справи дуже важливий. Якщо не буде покараний у правовій площині такий злочин, теперішня поліція чи майбутня може вчиняти ще гірше.

Зоя Шимко, мати вбитого Максима Шимка

Зі зброї Зінченка убили мого сина. Куля потрапила в шию, застрягла під лопаткою. Ви знаєте, як це важко, коли люди чекають по 6 років? Я 6 років чекаю, що мій син прийде до хати і скаже: привіт, я вдома. А такого ніколи не станеться. Цього страшного горя, втрати сина, не витримав батько, він помер. І тепер ми лишилися вдвох з молодшим сином, нам важко жити. Важко від того, що немає справедливості.

Ще 2014 року нас із чоловіком запитали на суді: чого ви хочете для цих хлопців — відпустити чи щоб сиділи? Я сказала, щоб сиділи. Чесно, бо я хотіла, щоб ці хлопці жили. Хто знає, що з ними могло би статися на волі. Коли я забирала свого сина з Майдану, прийшли священник і сказали: скажіть, що ви їх пробачаєте. Я сказала, що пробачаю. Але коли я подивилася на ці суди, як ці хлопці цинічно і зверхньо ставляться до нас, потерпілих... Я дуже хочу щоб був вирок — вирок справедливий. Коли зло не покаране, воно породжує зло далі.

Ми також публікуємо скорочені промови двох адвокаток потерпілих, які суд вислухав перед ухваленням рішення

Олена Сторожук, адвокатка потерпілих родин «Небесної сотні»

Ми зараз у статусі учасників судового розгляду, але рішення за нас уже ухвалено. І шановній колегії, прокурорам, нам, як представникам потерпілих, відведена така роль, ніби статистів. Тому що насправді рішення політичне, і воно жодного стосунку не має до кримінально-процесуального кодексу. Ось наша Біблія (показує КПК — ред.), якою ми користуємося.

Судовий процес у Святошинському суді здійснюється судом присяжних дуже довго — з 14-го року. Суд присяжних сформований, його повноваження чинні, вони продовжувалися і сьогодні, лише він, як належний склад суду, має право винести вирок у цій судовій справі і оцінити надані сторонами доказам. Насправді, поки цю оцінку не дадуть, ці матеріали не є навіть доказами. Ми не можемо навіть сказати, який це вирок має бути: чи він буде обвинувальним, чи буде виправдальним. Тільки саме вироком можна їх оцінити. Це результат роботи тисячі людей.

Докази подавалися, як обвинуваченням, так і захистом. Правосуддя має здійснюватися тільки судом, більше ніким. Якщо не буде правосуддя, не буде держави. У нас на сьогодні зруйнований інститут державного обвинувачення, оскільки прокурори, які прийшли в процес, — не є самостійними. Ми підтримуємо обмін, насправді. Наші полонені дуже важливі. Але не можна це робити ціною того, що ламаються державні устрої. Державна інституція судів і прокуратури не просто зламана, а поставлена на коліна, ми фактично заручники цих подій.

Чому цей обмін необхідний? Тому що саме ці особи перебуватимуть на непідконтрольних територіях, саме з ними відбувається обмін. Там, де окуповані території, ми не будемо мати можливості продовжити судовий процес. В суду присяжних закінчаться повноваження, якщо навіть не закінчаться, там є літні люди, не факт, що вони зможуть далі продовжити свої повноваження. Заочне засудження у нас не передбачене. Навіть, якщо вища влада захоче внести зміни до КПК, поки вони наберуть чинності, поки вони будуть повністю адаптовані до наших умов, я впевнена, що цей уже сформований суд не зможе продовжити судовий розгляд. Ми залишимося на тому етапі. Я вважаю, що, якщо відбулось політичне рішення на найвищому рівні, мало б бути рішення про помилування, яке б мало законні підстави для звільнення і передачі для обміну.

Правоохоронці стріляють в бік протестувальників на вулиці Інститутській у Києві, 20 лютого 2014 року

Євгенія Закревська, адвокатка родин Небесної сотні

Прокурори, погодившись з апеляційними скаргами, фактично довели, що ментально відсутні на судовому засіданні. В апеляційних скаргах просять скасувати будь-який запобіжний захід. За їхніми словами, нібито були домовленості між Україною та Російською Федерацією. І саме на виконання цих домовленостей начебто вони діють.

Вони (прокурори — ред.) свідомо принесли докази тиску і втручання у свою діяльність. Добровільно визнали це втручання та повністю зняли з себе відповідальність, переклали її на суд. Сказали, що прокуратури в цьому процесі не існує. У нас є тільки воля президента, спущена через Генерального (прокурора — ред.).

Ваша честь, у межах апеляційних скарг і в межах цього процесу, я заявляю відвід усім прокурорам. Якщо прокурори тут не несуть будь-яку думку — позицію прокуратури, процесуальної незалежності, не надають своєї будь-якої позиції — то їх тут не існує. Відповідно, суду доведеться брати на себе також і відповідальність за прокурорів. Тому я прошу задовольнити відвід прокурорам.

Я прошу суд звернутися до обвинувачених з наступними питаннями: чи дійсно їм запропоновано обмін? Чи погодилися вони на нього? Я зауважу, що двоє з обвинувачених — учасники бойових дій на сході України, з боку України. Чи добровільно вони погодились на нього? Чи це не є комбінацією для того, щоб просто змінити запобіжний захід, а завтра відмовитись від обміну?

Якщо обмін відбудеться — чи будуть вони виконувати обов’язки обвинувачених у нашому кримінальному провадженні? В якому вигляді? Як вони це бачать? Вони будуть являтись добровільно? Перетинати кордон? Чи можливо будуть брати участь у відеоконференції? Для того, щоб змінити запобіжний захід на особисті зобов’язання, потрібно зрозуміти, де перебуватиме людина. Чи будуть вони жити в так званих «ДНР»/«ЛНР»? Чи, можливо, вони планують жити в Росії? Як тоді організувати відеоконференцію, якщо це буде відбуватися в «ДНР»/«ЛНР»? Там відсутні суди, як такі, якщо ми говоримо про міжнародне та українське законодавство.

У листі, який надала прокуратура, йдеться про обмін: Росія і Україна домовилися про те, що російська сторона обміняє військовополонених і цивільних заручників — жертв російської агресії — на осіб, які підозрюються у кримінальних злочинах, які жодним чином не дотичні до конфлікту на сході.

Що наразі відбувається? Всі говорять, що необхідно проводити обмін. Це справді так. Але питання в тому, що міжнародним кримінальним судом події на сході класифікуються, як міжнародний конфлікт. З липня 2014 року. Дійсно, під час міжнародного конфлікту можливі взяття в полон. Можуть відбуватися воєнні злочини та захоплення заручників. І в розв’язанні цього конфлікту можуть здійснюватися обміни такими людьми — щоб цей конфлікт не поширювався, а розв’язувався, щоб було менше гуманітарної шкоди обом сторонам.

Якщо ж ми починаємо обмінювати людей, які жодним чином не дотичні до цього конфлікту, — ми розширюємо його. Ми робимо протилежні речі тим, які декларуємо. Не просто розширюємо конфлікт, а дозволяємо Російській Федерації втручатися у внутрішні питання України.

Моя колега зазначила, що фактично прокуратура була знищена. Вона була поставлена на коліна навіть не президентом. Це відбулося з боку Російської Федерації. І питання в тому, що якщо одна державна інституція зробила помилку, виявилася слабкою, щось не передбачила, не має достатнього досвіду, я маю на увазі президента — далі це саме зробила прокуратура. Тепер залишається суд. Він може бути останньою ланкою, на яку фактично буде покладена вся тяжкість цієї помилки, зради — можна назвати це як завгодно. А може бути тією інституцією, яка зупинить це. І яка доведе, що навіть окремі особи в будь-якій інституції не здатні розвалити судову систему. А якщо у нас лишиться принаймні судова система, то у нас буде шанс на те, щоб і всі інші інституції щось зробили.

Те, що я вам розповіла про природу воєнного конфлікту, насправді, ця історія не нова. Про це минулому та поточному керівництву держави доносять з усіх боків. Але, оскільки весь цей час судді добровільно чи під примусом, жодним чином не проговорюючи свою позицію виконують ці вказівки... Інші, не ви звісно, ваші колеги. Про те, що саме таким шляхом обмінювати заручників, підточуючи всі наші державні інституції, — саме тому ми зараз прийшли до цієї ситуації. І вона загострена набагато сильніше.

Окрім нашого кримінального-процесуального кодексу, є Женевські конвенції, які фактично дозволяють обмін полоненими. І не просто дозволяють, а вважають, що це правильно та необхідно робити, що це потрібно мати на меті. Ці ж норми використовували, коли вимагали належного ставлення до наших військовополонених моряків. А коли це переходить у площину цивільну, не на території конфлікту, не під час конфлікту, не особам-учасникам конфлікту — це порушення не лише кримінально-процесуально кодексу, а порушенням і міжнародних норм, на які посилаються для того, щоб провести цей обмін.

Щодо того, що кладеться на вівтар обміну, який начебто здійснюється в гуманітарних цілях. Якщо особи, які зараз просять скасувати їм запобіжний захід, зникнуть з території України, а вони зникнуть, і ми це знаємо, то кримінальне провадження в принципі зупиниться. Ми всі розуміємо, що їх потрібно буде оголосити в розшук. Потрібно буде подати клопотання про доставлення з метою зміни запобіжного заходу і зупинити кримінальне провадження.

Як нам дуже часто любили повторювати захисники — воно справді на фінальній стадії розгляду. І це єдине кримінальне провадження, яке, співставляючи обсяг матеріалів справ і частоту призначення засідань, яке з таким темпом в принципі за мого життя буде завершене. Інші кримінальні провадження розглядаються з такою швидкістю, що це в принципі неможливо. І судді, які їх розглядають розуміють, що це неможливо. Що людської тривалості життя не вистачить для того, щоб розглянути ці провадження. Тобто це унікальний випадок, коли суддя, зрозумівши відповідальність, організував розгляд провадження таким чином.

Уже п’ятий рік двічі на тиждень ми розглядаємо цю справу. Ця організація не оскаржується ніким. Тут унікальна ситуація, коли і захист, і обвинувачення, і потерпілі розуміють, що принаймні процедурно це влаштовує всіх. А це означає, що рішення, яке буде прийнято, також має дуже великі шанси влаштувати переважну більшість людей в Україні. І це може бути вирішенням соціального конфлікту і досягненням згоди. А замість цього нам пропонують зробити повністю протилежні речі. Поглибити розлам. Загострити ситуацію. Куди пропонується відправитись потерпілим, які зараз терпляче ходять до суду і власне чекають вироку? Яку відповідальність беруть на себе люди, які це роблять?

Hromadske.ua