Шміраки! я вмираю за Україну, я вмираю за Україну

Перед смертю вона кричала: “Шміраки! я вмираю за Україну, я вмираю за Україну!”

Перед смертю вона кричала до своїх вбивць: «Шміраки!» (тобто – брудний смердюх). Зриваючи з себе бандажі, голосила, що бореться за Українську Самостійну Соборну Державу! Била лікарку і співала революційних пісень. У страшних муках на другий день у шпиталі померла підпільниця ОУН – Кілярська Ірена «Черемшина».

Боротьбу з ворогом проти радянського режиму вели цілими родинами, частина протистояла зі зброєю в руках, інші — забезпечували провізією і притулком. 

Історія сім’ї, усі члени якої присвятили своє життя боротьбі з московськими окупантами.

Любові Манько (у дівоцтві Захарчук) була зв’язковою ОУН, чинила активний спротив радянській владі в українському підпіллі. Одного разу бачилася з Романом Шухевичем, щоправда, дізналася про це значно пізніше, коли побачила фото провідника. За свою “націоналістичну” діяльність Любов Манько репресували разом зі сім’єю.

Вишкіл для неї та інших членкинь Юнацтва проводила старша сестра Надія (Надія Захарчук “Калина”). 

“Вона нам так переконливо говорила, що вже би брав кріс і йшов стріляти москалів: «Боротьба не легка, треба боротися, москалі не вічні. Україна буде!»”, — пригадувала пані Люба слова сестри.

“То мої сестри, обидві Ірини (рідна сестра — Ірина Захарчук “Береза”, 1927 р. н. та двоюрідна сестра — Ірина Кілярська “Черемшина”, 1926 р. н.). Правда гарні були, що з того?!”, — з сумом констатувала пані Люба і почала розповідати історію своїх мужніх сестер.

Ірина (Ірена) Кілярська, яку ми побачили на першій світлині, народилася 1926 року в селі Почапи Золочівського повіту Тернопільського воєводства. Вступила до Юнацтва ОУН, з другим приходом Червоної армії у 1944 році почала працювати в Українському Червоному Хресті. Згодом стала спецзвʼязковою і ходила у дальші терени. У 1946 році повернулася до рідної Золочівщини і працювала як друкарка  Золочівського надрайонного Проводу ОУН. 

“Іра проходила курси медсестер у Зашкові, розповідала Любов Манько, ніби поринаючи в минуле. Їх було багато, всі жили на квартирі. Заняття проводив лікар жид. Вона казала: “Він все мене брав показувати як перев’язки робити, дощинку поставити…”. Гіпсу не було, то ставили дощечки, а бинт робили — різали лляне простирадло, тяли на паски і жиліском прасували, бо то не було де стерилізувати. Вона знала першу поміч надати, вона і брата лікувала, як прийшов з Карпат ранений”…

МГБ, за ними давно слідкували, бо вони друкували відозви до народу: щоби не вступали в колгоспи, що більшовики не вічні, що треба зберегти свою державу і свій народ зберегти. Але то не впливало на людей. Вони мали машинку, в нас була криївка. Більшовики її не знайшли, аж завалився ґанок, бо ту стояли коні колгоспні. А нас не було, ми були вже в Сибірі…

Їх зловили в кінці села, то було 15 лютого 48-го року. Вони хотіли вийти до того ліску між Княжим і Бонишиним… Її  ранили і вона просила, щоби та її дострелила, а вона сказала: “Я того не зроблю, я собі краще кулю в лоб дам!”. Ірина Захарчук вистрілила собі в голову, але куля вийшла біля ока. До непритомних, але ще живих дівчат, приступили радянські пси. Все ж поранення стало смертельним для Ірини Захарчук. Кілярську намагалися врятувати, аби допитати, але та усіляко відбивалася від будь-якої допомоги.

“Тій Ірі зробили операцію, а коли вона прийшла до тями, то цілий час повторяла: «Я вмираю за Україну, я вмираю за Україну!». А той, шо сидів коло неї кагебист, шо пильнував її, він казав: «Нє нада умєрать! Вийдєш замуж за нашева афіцера, будєш харашо жить», — а вона йому плюнула в лице”. З останніх сил Ірина боролася з ворогами в лікарні, кричала, що бореться за Самостійну Соборну Державу, співала повстанських пісень, обзивала радянських охоронців “шміраками”. “Вона лежала в Золочеві в травматології. Вона вночі порвала собі всі шви і стекла кров’ю до ранку”, розповідала Любов Манько про сестру. Історію її смерті, вона дізналася тільки за декілька років, адже в той час перебувала на засланні.

“Вона мала медалик Матері Божої Неустанної Помочі, а кагебіст той медалик зірвав і кинув в смітник, в урну таку, як то в палаті була. Сестра-костилянщиця берегла той медалик 10 років, поки ми не вернулися з Сибіру. Вона шукала нас, чи є хтось з родини… І вона мені все розказала і віддала ту срібну Матінку Божу. Я дітям дала, може будуть пам’ятати з якого вони роду”…

В скупому звіті спецслужб було зазначено: “Столкновение боёвки ОУН с облавниками МВД в селе Бонишин Золочевского района Львовской области. Застрелилась тяжело раненая подпольщица Ирина Захарчук “Береза” и тяжело ранила себя подпольщица Ирина Килярская “Черемшина” (22 года), которая на второй день умерла от кровопотери после её отказа произвести перевязку”. 

Джерело: Локальні істрії.