США та Росія
Розглядаючи засоби «м’якої сили», аналітики нерідко забувають про деякі суттєві розбіжності між американською та російською сферами впливу. Про це пише політолог Януш Бугайські у черговому числі «Українського тижня».
Експерт наголошує: щоб осягнути цілі Росії і зрозуміти, як уписуються її інструменти «м’якої сили» у велику стратегію, важливо враховувати чотири важливі відмінності між підходами Москви й Вашингтона.
По-перше, відзначає Бугайські, американські адміністрації визнають право кожної держави на вибір альянсів, тоді як російські можновладці намагаються нав’язати сусідам власні системи безпеки.
«Країни вступають у «західну сферу впливу» або НАТО добровільно, адже це сприяє їхній захищеності й не сприймається як загроза суверенітетові. Тим часом у російській зоні вони завжди опиняються в результаті стимулів, погроз або відвертого тиску. Часто очолюваним РФ альянсам немає жодної реальної альтернативи – через енергетичну залежність, торговельні зв’язки та інші види пасток. Країни прагнуть уникнути потенційної дестабілізації з боку Москви, частково задовольняючи вимоги останньої. Попри те, суперечки виникають знову і знову, адже уряди країн, від Білорусі до Узбекистану, чинять опір, не бажаючи поступатись найважливішими елементами свого суверенітету», – пише експерт.
По-друге, НАТО і ЄС створили не сфери впливу, зосереджені на одному центрі влади, а добровільні альянси на основі взаємної згоди, а у випадку Євросоюзу – на засадах об’єднання елементів суверенітету країн-членів. Натомість, Росія розвинула пострадянську версію «доктрини Брєжнєва»: країни у складі фінансованих Кремлем інституцій серйозно обмежені у власному суверенітеті, зокрема, в зовнішній політиці та сфері безпеки.
«По-третє, тоді як США ратують за теплі відносини між американськими союзниками й Росією, Москва зациклилась на власній вищості й унікальності. Скажімо, Білий дім підтримує тісніші відносини між Польщею чи іншими країнами Центрально-Східної Європи й Росією, бо переконаний, що це забезпечує регіональну стабільність і дає Сполученим Штатам змогу менше дбати про гарантії безпеки. Кремль, навпаки, не заохочує до тісніших відносин між Україною чи країнами СНД і США, бо, на його думку, це позбавляє Москву політичного важеля впливу, шкодить її пріоритетним інтересам і може стати початком політичного чи військового блоку», – відзначає політолог.
По-четверте, пише він, Кремль нині розпалює конфлікти між своїми союзниками та Вашингтоном для послаблення впливу Америки або прагне нажитися на суперечках між нею і третіми сторонами: «Наприклад, він намагався перетворити Венесуелу Уґо Чавеса на сильнішого регіонального гравця в Латинській Америці, а, отже, на потенційну загрозу безпеці США».
Натомість, Америка, за словами експерта, активно гасить суперечки між Білокам’яною та її колишніми сателітами.
«Для російської влади альянси й партнерства – це, власне, антагоністичні утворення, що ведуть постійну боротьбу з Вашингтоном за вплив і переваги. Тож «м’яка сила» в її розумінні – засіб впливу Москви й цінний тактичний інструмент, застосовуваний для досягнення специфічних геостратегічних амбіцій», – підкреслює політолог.
Більше про це читайте у статті «Осяяна орбіта Кремля» у №9 «Українського тижня». |